11. Не відповідай, коли мовчиш

Олеся викинуло з базару людських правд просто під стіл.

Не образно.

Він гепнувся плечем об ніжку, вдарився потилицею об лавку, зачепив чашку, та полетіла на підлогу й розбилася з таким звуком, ніби хтось нарешті сказав правду посуду.

— Я ж казала, не купуйте нічого, — сказала бабуся Марія.

Олесь лежав на глиняній долівці, дивився на уламки чашки й намагався зрозуміти, чи всі частини тіла ще його.

Права рука — його.

Ліва — теж.

Коліно — вороже.

Голова — тимчасово здана в оренду дзвону.

Поруч упав Марко.

Не красиво.

Не на ноги.

Просто мішком.

І це налякало Олеся більше за весь базар.

— Марко?

Той не відповів.

— Марко!

Гром першим кинувся до нього. Втиснув морду хлопцеві в шию, заскавчав тихо, майже беззвучно.

Марко лежав на боці. На губах кров. Пальці смикалися, ніби ще тримали ту чорну лінію між своїм і чужим.

Олесь підповз до нього.

— Ей. Картопля. Вставай.

Марко не ворухнувся.

— Я не дозволяв тобі робити драматичну паузу.

Нічого.

Іван опустився на коліна біля Марка, притиснув пальці до шиї.

Олесь перестав дихати.

— Живий, — сказав Іван.

Повітря повернулося різко й боляче.

— Ну звісно, — прохрипів Олесь. — Він просто вирішив усіх добити театральністю.

Явдоха вхопила Марка за підборіддя, глянула в очі.

— Межу тримав?

Марко повільно розплющив одне око.

Темне.

Не жовте.

Людське.

Дуже зле.

— Ні, — прошепотів він. — В’язав шкарпетки.

Явдоха відпустила його.

— Житиме. Хамство тримається.

Марко спробував сісти.

Не вийшло.

Він уперся долонею в підлогу — і глина під його пальцями тріснула тонкою темною лінією.

Лінія побігла до розбитої чашки, обігнула уламки, перетнула тінь Грома й зупинилася біля ноги Соломії.

Усі замовкли.

Марко відсмикнув руку.

Лінія лишилася.

— Це що? — спитав Олесь.

Марко дивився на власну долоню так, ніби вона щойно сказала щось дуже особисте.

— Не знаю.

Явдоха присіла біля тріщини. Провела над нею пальцем, але не торкнулася.

— Знаєш. Просто ще не хочеш.

— Я багато чого не хочу, — сказав Марко. — Список росте.

Марія нахилилася ближче.

— Межа.

Олесь глянув на неї.

— Це діагноз?

— Гірше, — буркнула Явдоха. — Робота.

Марко засміявся. Криво.

— Ні.

— Так, — сказала Явдоха. — Тепер бачиш, де чуже пришите до живого. Можеш різати. Якщо встигнеш.

— А якщо не встигну?

Явдоха подивилася на його обпечену руку.

— Забереш у себе.

Марко перестав усміхатися.

Олесь теж.

Гром тихо поклав морду Маркові на коліно.

Марко не відштовхнув.

— Чудово, — сказав він. — Я став сміттєвим баком із функцією ножа.

— Ні, — сказала Марія. — Ножем, який має навчитися не ставати смітником.

Марко хотів відповісти.

Не зміг.

Бо темна лінія на підлозі ворухнулася — і на мить показала під собою десятки жовтих ниток.

Вони тягнулися не тільки до Соломії.

Не тільки до дерева.

Далі.

За межі села.

Туди, де починалася дорога на місто.

Марко прибрав долоню до грудей.

— Там гірше, — сказав він.

— Де? — спитав Олесь.

Марко не одразу відповів.

— Там, звідки ти приїхав.

Олесь сів на підлозі.

— Я майже скучив.

— Не бреши, — сказав Марко.

— Я сказав “майже”.

— Тоді можна.

Лампа над столом блимнула.

Раз.

Другий.

Потім погасла.

Кухня під могилою стала сірою.

Не темною.

Сірою, як обличчя людини, яка довго тримала в роті чужу відповідь і нарешті подавилася.

Соломія стояла біля печі.

Вона тримала своє серце обома руками.

Серце билося.

Не в грудях.

У долонях.

Темне, мокре, з маленьким оком на поверхні. Воно дивилося на неї без любові. Без ненависті теж.

Як доказ.

— Забери, — сказала Марія.

Соломія похитала головою.

— Воно вже не стане на місце.

— А ти пробувала?

— Я не зможу.

Явдоха встала.

Повільно.

Підійшла до Соломії, вся в землі, з розтріпаною хусткою, з віником у руці, схожа не на відьму, а на дуже втомлену прибиральницю після чужого апокаліпсису.

— Зможеш.

— Воно мене розірве.

— То зшиєшся криво. Люди так і живуть.

Соломія засміялася.

Один раз.

Сухо.

— Ти завжди мене ненавиділа.

Явдоха нахилила голову.

— Ні. Спершу я тебе жаліла.

Соломія здригнулася.

Оце вдарило сильніше.

— Потім злилася, — сказала Явдоха. — Потім набридло. Ненависть — це для молодих. У мене коліна.

Олесь не втримався:

— Це найстрашніше, що я чув за сьогодні.

Марія кивнула.

— Коліна — серйозна річ.

Марко, лежачи на підлозі, підняв палець.

— Підтверджую. У мене все — коліна.

Іван раптом засміявся.

Тихо.

Зовсім не доречно.

Тому, мабуть, правильно.

Сміх тріснув у нього в горлі й одразу став майже плачем, але він втримав. Гром притулився до його ноги.

Соломія дивилася на серце.

— Якщо я заберу, вони почують.

— Хто? — спитав Олесь.

— Усі.

— Ну, це незручно.

Вона підняла на нього очі.

— Ти не розумієш.

— Та я сьогодні мало що розумію. Це не заважає подіям лізти мені в обличчя.

Серце в її руках сіпнулося й сказало її голосом:

— Я хотіла, щоб Явдоха була винна.

Явдоха навіть не моргнула.

Серце билося швидше.

— Я хотіла, щоб Іван винен був більше.

Іван заплющив очі.

— Я хотіла, щоб дитина повернулася, але без того, що я зробила.