10. Базар людських правд

Олесь упав на прилавок із написом СОРОМ ДОМАШНІЙ.

Прилавок хруснув.

З-під нього посипалися маленькі скляні баночки. У кожній щось світилося: чиїсь сльози, чужий шепіт, мокрий дитячий рукав, недосказане “пробач”, зім’ятий шкільний щоденник.

Одна баночка розбилася біля його щоки.

Звідти виліз голос мами:

— Ми просто хотіли, щоб ти відпочив.

Олесь підскочив так швидко, що вдарився потилицею об дерев’яну балку.

— Ай! Та пішли ви зі своїм відпочинком!

Марко впав поруч не на прилавок.

Звісно.

Він упав на ноги, ковзнув по дошках, врізався плечем у стовп, але все одно виглядав так, ніби так і планував.

Олесь ненавидів людей із хорошою координацією.

Особливо коли сам лежав у соусі з чужого сорому.

— Живий? — спитав Марко.

— Ні. Але вже звик відповідати після смерті.

— Тоді вставай.

— Мені подобається тут. Затишно. Сором у банках, брехня зі знижкою. Майже супермаркет.

Марко схопив його за комір і смикнув угору.

— Не чіпай нічого.

— Я лежав.

— Тут це теж може бути покупкою.

Олесь завмер.

Повільно підняв ногу з розбитої баночки.

— Я нічого не купив?

За прилавком хтось засміявся.

Не людина.

Сухий вузлуватий продавець із обличчям, складеним із старих квитанцій, нахилився до них. На місці очей у нього були дві дірки, набиті дрібними монетами.

— Лежання рахується як примірка.

— Я не приміряв сором, — сказав Олесь.

— Усі так кажуть.

— Дуже популярна фраза в цьому закладі.

Продавець простягнув худу руку.

На долоні лежав маленький папірець.

ТИ САМ ВИНЕН, АЛЕ МОЖЕШ ЗВИКНУТИ.

— Перший — безкоштовно.

Марко вдарив його по руці.

Папірець згорів жовтим вогником.

Продавець образився.

— Молодь пішла невдячна.

— Старість теж не подарунок, — сказав Марко.

— Ти вже платив.

Марко завмер.

Олесь побачив, як у нього напружилася щелепа.

Продавець нахилив голову.

— Маленький хлопчик. Голос матері. Гаряча шкура. Чуже ім’я під язиком. Хороший борг. Довгий.

Марко кинувся.

Не попередив.

Просто стрибнув через розбитий прилавок і вперіщив продавця кулаком у обличчя з квитанцій.

Монети бризнули на підлогу.

Продавець заверещав.

— Марко! — крикнув Олесь.

— Не лізь!

— Ти б’єш касовий апарат із депресією!

— Він почав!

Олесь хотів сказати щось дуже розумне.

Не встиг.

Бо під ногами заворушилися монети.

Кожна була з лицем.

Маленьким.

Знайомим.

Данило.

Мати Марка.

Олесь.

Явдоха.

Соломія.

Марія.

Сотні облич на дрібних круглих монетах поверталися до них і шепотіли:

— Плати.

— Плати.

— Плати.

Марко відскочив.

Його рука знову стала не зовсім рукою. Кігті чорні, пальці подовжені, шкіра темніє від зап’ястка до ліктя.

— Не дивись на них, — сказав він.

— А куди? Тут усе дивиться!

Базар тягнувся в усі боки.

Не площа.

Не вулиця.

Щось середнє між ярмарком, цвинтарем і шкільним коридором перед контрольною.

Криві намети стояли рядами. Вивіски хиталися без вітру.

ПРОБАЧЕННЯ БЕЗ ВИБАЧЕННЯ.

ЛЕГКІ ВИПРАВДАННЯ ДЛЯ ВАЖКИХ ВЧИНКІВ.

ЧУЖІ ПЛЕЧІ. ДЕШЕВО.

ДІТИ, ЯКІ МАЮТЬ ЗРОЗУМІТИ ДОРОСЛИХ.

Біля останнього намету стояла черга.

Довга.

Дорослі тримали в руках маленькі дитячі куртки, зошити, іграшкові машинки, черевики без пари.

— Отут я вже хочу щось підпалити, — сказав Олесь.

Марко глянув на нього.

— Не починай.

— Я ще не закінчував.

— Ти щойно процитував себе. Погана ознака.

— У кризі люди повторюються.

Згори щось скрипнуло.

Базар мав небо.

Погане.

Низьке, дерев’яне, з корінням замість хмар.

Коріння звисало над прилавками, ворушилося, тягнулося до людей у чергах. Коли хтось казав “це не я”, тоненький корінець опускався й торкався його потилиці.

Людина видихала.

Полегшено.

Корінь товстішав.

Олесь раптом перестав жартувати.

Марко теж побачив.

У центрі базару стояло дерево.

Не дуже велике.

Не казкове.

Старе, чорне, з корою, схожою на обгорілу шкіру. У стовбурі були дупла — маленькі, як роти. Кожне щось шепотіло.

— Це воно? — спитав Олесь.

Марко не відповів.

Його жовті очі темнішали.

Не світлішали, як раніше.

Темнішали.

Наче в них хтось заливав ніч.

— Марко?

— Воно не їсть дітей, — сказав він.

— Дуже своєчасне уточнення.

— Воно їсть те, що з них роблять.

Олесь повернувся до дерева.

Біля коренів сиділи люди.

Не всі живі.

Не всі мертві.

Просто люди.

Кругла жінка з магазину шепотіла:

— Я ж нічого не знала.

Корінь гладив її по голові.

Худий чоловік із барабаном:

— Я тільки хотів почути маму.

Корінь заповз йому за комір.

Соломія стояла трохи далі.

Не теперішня.

Інша.

Молодша.

У простій темній сукні, з волоссям, заплетеним недбало, з дитиною на руках.

Данило був крихітний.

Червоний, злий, живий.

Молода Соломія плакала беззвучно.

Поруч молодий Іван стояв на подвір’ї, тримав дерев’яного коника й дивився на неї так, ніби ще не знав, що люди можуть ламати одне одного не зі злості.

— Це правда? — прошепотів Олесь.

— Частина, — сказав Марко.

— А решта?

— Решту продають на знижках.

Молода Соломія простягнула дитину Іванові.

Не різко.

Не байдуже.

Так, ніби відривала від себе не дитину, а кістку.