9. Під могилою

Чай під могилою пах ромашкою, лікарнею і сваркою.

Олесь не знав, що могили можуть мати кухні.

Тепер знав.

Кухня була маленька, низька, з глиняною долівкою, закіптюженою піччю і столом, накритим клейонкою в дрібні сині квіточки. Над столом висіла лампа без дроту. Світло в ній не горіло — дихало.

На лавці сиділа бабуся Марія.

У синьому халаті.

У тому самому, домашньому.

Не лікарняна. Не з телефону. Не “майже”. Сиділа, тримала чашку двома руками і дивилася на них так, ніби вони запізнилися на вечерю, а не провалилися через цвинтар у підземну кухню.

— Ну? — сказала вона. — Хто перший пояснить, чому мій онук виглядає як ганчірка після грози?

Олесь стояв на останній сходинці.

Ноги не йшли.

Бо якщо підійти — можна зламатися.

Якщо не підійти — теж.

— Ба?

Марія поставила чашку.

— Ні, дільничний інспектор. Іди сюди, поки я добра.

Він кинувся.

Не красиво.

Збив плечем Марка, мало не впав, зачепив стіл, перекинув ложку. Бабуся встигла підхопити чашку.

Звісно, встигла.

Навіть під могилою вона була найнебезпечнішою дорослою в кімнаті.

Олесь обійняв її так, що вона хекнула.

— Тихіше, — сказала вона. — Я тобі не мішок цементу.

— Ти жива.

— Це питання чи претензія?

Він притиснувся чолом до її плеча.

Вона пахла милом, чаєм і старою шафою.

Справжня.

Ні.

Він уже не довіряв слову “справжня”.

Але ця бабуся бурчала неправильно тепло. У пасток зазвичай не було такої втоми в пальцях.

— Ти в лікарні, — сказав він глухо.

— Ну то й що? Людина може бути в лікарні й під могилою одночасно. Жінки взагалі багато чого можуть, поки чоловіки шукають логіку.

Іван спустився останнім.

За ним — Соломія.

Гром ішов між ними, не довіряючи нікому достатньо, щоб показати спину.

Явдоха плюхнулася на табурет, ніби ця підземна кухня була її дачею.

— Довго тримала?

Марія подивилася на неї.

— Я ще й чай заварила.

— Поганий?

— Для тебе — так.

— Добре.

Марко стояв біля стіни. Плечем до глини. Пальці криві, подряпані, кісточки збиті. Він дивився на Марію так, ніби бабусі були окремим видом зброї.

— Це вона? — спитав він.

— Я, — сказала Марія. — А ти, мабуть, той хлопець, який кусається, бо боїться, що його першим укусять.

Марко повільно примружився.

— Мене всі сьогодні читають, як інструкцію до чайника.

— Не всі. Я чайники не читаю. Я ними користуюся.

Олесь всхлипнув.

Ненавидів себе за це.

Бабуся вдарила його пальцем по потилиці.

— Не розкисай. Тут сиро й без тебе.

Він відступив на пів кроку.

Очі пекли.

— Ба, що це за місце?

— Кухня.

— Під могилою.

— У тебе очі є. Не вихваляйся.

— Ба.

Вона зітхнула.

Поставила перед ним чашку.

— Пий.

— Це безпечно?

Марія подивилася на нього так, що навіть Гром сів.

— Я тобі коли-небудь давала поганий чай?

— Ти якось дала мені чай із чебрецем, і я думав, що їм шафу.

— Зате кашель пройшов.

— Я боявся знову кашляти.

— Метод працює.

Олесь узяв чашку.

Марко тихо сказав:

— Не пий.

Марія повернула голову.

— А ти не командуй у чужій кухні.

— Це кухня під могилою.

— Тим більше. Тут я старша.

Олесь пригубив.

Чай був гіркий.

Живий.

Нормальний.

Після млинців це було майже чудо.

Соломія стояла біля сходів і не сідала.

Вперше за весь час вона не знала, куди подіти руки.

Не борошно, не пиріг, не афіша, не усмішка.

Просто руки.

Марія подивилася на неї.

— А ти постаріла.

Соломія здригнулася.

— Ви мене знаєте?

— Я багато кого знаю. Старі люди — як горища. У нас пил, мотлох і те, що всі шукали двадцять років.

Явдоха хмикнула.

— Гарно сказала. Запишу, якщо вилізу.

— Ти спершу помийся, — сказала Марія. — У тебе земля у вусі.

— У мене немає вусів.

— Не сперечайся з людиною, яка сидить ближче до смерті. У мене огляд кращий.

Олесь майже засміявся.

Майже.

Потім побачив, що Іван дивиться не на Марію.

На Соломію.

І Соломія дивиться не на нього.

На куток кухні.

Там стояв дитячий стілець.

Маленький.

З синьою фарбою на ніжці.

Порожній.

Данилів?

Питання повисло.

Ніхто не сказав.

Гром підповз до стільця, понюхав і тихо ліг поруч.

Іван закрив очі.

Марія поставила свою чашку.

— Усі зібралися? Добре. Бо в мене сили не базарні.

Олесь сів навпроти.

— Ба, що відбувається?

— Те, що відбувається завжди, коли люди не хочуть називати речі своїми іменами.

— Можна без підручника?

— Можна. Соломія хотіла повернути дитину. Іван хотів, щоб його провина стала дверима назад. Явдоха хотіла, щоб її хоч раз лишили в спокої. Марко хотів почути матір. Ти хочеш, щоб я не вмирала.

Олесь стиснув чашку.

— А ти?

Марія довго дивилася на чай.

— А я хотіла ще один день.

У кухні стало тихо.

Не страшно.

Гірше.

По-людськи.

Марія провела пальцем по краю чашки.

— Усі думають, що перша відповідь — це коли тебе хтось покликав, а ти сказав “так”. Ні. Перша відповідь приходить раніше. Усередині. Своїм голосом. Каже: тобі можна. Ти маєш право. Ти не винен. Тільки візьми.

Марко різко відвернувся.

Соломія притиснула руку до грудей.

Олесь побачив.

— Ба.

— Що?

— Ти теж відповідала?

Марія посміхнулася.

Криво.

Втомлено.

— Думаєш, старі люди святі, бо зморшки мають? Ми просто повільніше бігаємо від наслідків.