8. Ранок без учора

Олесь не поворухнувся.

Це був найрозумніший ранок у його житті.

Розплющив очі — і не поворухнувся.

Бо в хаті дядька пахло млинцями.

Не димом. Не сіллю. Не мокрим псом. Не погребом, де картопля бачила більше жахів, ніж середньостатистичний психотерапевт.

Млинцями.

Теплими, золотими, з маслом.

А з кухні Соломія сказала:

— Олежику, сніданок холоне.

Олесь лежав під ковдрою й дивився в стелю.

Стеля була нормальна.

Дошки. Павутинка в кутку. Темна пляма від старої протічки. Жодних папірців із його іменем. Жодних тріщин. Жодного клубу, який складався всередину себе, як божевільний конверт.

Отже, брехали професійно.

Він повільно витяг руку з-під ковдри.

На долоні не було паперу.

У роті не було смаку мокрого “Я НЕ ЗАЙВИЙ”.

На губі — ні крові.

На коліні — ні синця від падіння.

Це було погано.

Коли після кошмару в тебе нічого не болить, значить, кошмар ще не закінчився. Він просто взув домашні капці.

— Олежику, — лагідно покликала Соломія. — Ти встав?

Він не відповів.

Телефон лежав на столі.

Цілий.

Заряджений.

І показував мережу.

Чотири риски.

Олесь тихо сказав:

— Ну вже зовсім нахабно.

Телефон засвітився.

Повідомлення від мами:

Доброго ранку, сонечко ❤️ Як спалося?

Олесь витріщився на екран.

Мама ніколи не писала “сонечко”.

Вона могла написати: “Ти поїв?” або “Не забудь таблетки від алергії” або “Передзвони, будь ласка”. У добрі дні — смайлик. Один. Обережний.

А тут “сонечко” і серце.

Ні.

Цей світ навіть не старався влучити. Він просто взяв чужий костюм і забув зняти цінник.

Олесь підняв телефон двома пальцями, ніби то була дохла риба.

Набрав бабусю.

Гудок.

Другий.

Третій.

— Олежику? — сказала бабуся.

Жива.

Бадьора.

Домашня.

У слухавці щось шкварчало. Наче вона смажила цибулю.

Олесь відчув, як йому стало боляче дихати.

— Ба?

— А хто ж? Президент? Ти чого таким голосом? Знову вночі читав дурниці?

Він мовчав.

Не тому, що правило.

Бо не міг.

— Ба, ти де?

— Удома. Де мені ще бути? Твоя мама щойно забігала. Знову купила якісь йогурти, ніби я немовля без зубів.

У Олеся затремтіли пальці.

Це було не просто “бабуся жива”.

Це було краще.

Світ, де бабуся вдома. Де мама забігає з йогуртами. Де ніхто не лежить під тонкою ковдрою. Де не треба питати: “ти дочекаєшся?” і слухати “я старатимусь”.

— Ти… ти не в лікарні?

— А чого мені в лікарні? — обурилася бабуся. — Я що, зовсім дурна?

Олесь закрив очі.

Тримайся.

Тримайся, ідіоте.

Це не вона.

А якщо вона?

Оця думка вдарила гірше за все.

Бо якщо це пастка, то вона зроблена не зі страху.

З милосердя.

Гидкого, підробленого, теплого милосердя.

— Бабусю, — сказав він. — Скажи щось, що знаєш тільки ти.

— Що?

— Ну… перевірка.

— Перевірка? Ти мені тут не прикордонник. Я тебе з пелюшок пам’ятаю. У тебе в три роки була звичка ховати хліб у батарею.

Олесь завмер.

Це було правдою.

Жахливою.

Родинною.

Непотрібною нікому, крім них.

Він колись справді ховав шматки батона за батарею, бо “годував дракона”. Бабуся знайшла через тиждень, коли дракон уже пахнув як соціальна катастрофа.

— Звідки ти…

— Бо я твоя бабуся, дурнику.

На кухні Соломія засміялася.

Не голосно.

Просто ложка дзенькнула об тарілку.

Олесь вимкнув телефон.

Не попрощався.

Сидів на ліжку й дивився на свої ноги.

Ноги були чисті.

Без пилюки.

Без крові.

Без слідів від папірців.

Тут його тіло теж підкупили.

— Добре, — сказав він. — Граємо.

Він встав.

На підвіконні сиділа муха.

Та сама мертва муха з першого дня.

Тільки тепер вона була жива.

Терла лапки, як маленький корумпований чиновник, і дивилася на нього.

— І ти теж? — спитав Олесь.

Муха відповіла.

Не голосом.

Вона поповзла по склу.

Залишала за собою тонкий вологий слід.

Літера.

Друга.

Третя.

НЕ ВІР СНІДАНКУ.

Олесь нахилився ближче.

Муха зупинилася.

Почухала передні лапки.

Потім дописала:

ОСОБЛИВО МЛИНЦЯМ.

Олесь вперше за ранок майже усміхнувся.

— Явдоха?

Муха сердито вдарилася головою об скло.

Раз.

Потім поповзла далі.

НЕ НАЗИВАЙ МЕНЕ КОМАХОЮ.

— Я не назвав.

Муха завмерла.

ПОДУМАВ.

Олесь тихо видихнув.

Отже, не все під контролем Соломії.

Або це пастка всередині пастки.

Або Явдоха справді працює мухою.

Варіанти були так собі.

Він узяв зі столу олівець, сунув у рукав, потім подумав і взяв ще ножиці.

Вони були дитячі.

З тупими кінцями.

— Серйозно? — прошепотів він. — Навіть зброя тут із гуртка аплікації.

Муха на склі написала:

БЕРИ. ДУРНОМУ Й ЦЕ ЗНАРЯДДЯ.

— Ви дуже надихаєте.

Я НЕ ДЛЯ ЦЬОГО ЖИВУ.

З кухні:

— Олежику, ти чого там шепочеш?

Він сховав ножиці в кишеню.

— Молюся, щоб млинці не вкусили.

Пауза.

Соломія лагідно засміялася.

— Які в тебе жарти.

— У мене ще гірші є.

Він вийшов із кімнати.

Коридор був світлий.

Занадто.

Зачинені двері Данилової кімнати були відчинені.

Олесь зупинився так різко, що мало не врізався в стіну.

У кімнаті було чисто.

Ліжко застелене. На стіні — дерев’яний меч. На столі — кораблик із кори. Біля вікна — синій дитячий велосипед, малий, з подряпаним кермом.