7. Нарешті ми самі

Клуб пахнув пилом, старими шторами і дитячим страхом, який хтось довго тримав у шафі.

Олесь стояв біля зачинених дверей і не рухався.

Це було розумне рішення.

Тому він одразу почав його порушувати.

— Агов? — сказав він.

І сам себе зненавидів.

Не тому, що порушив правило.

А тому, що сказав “агов” у порожньому клубі, де на кожному стільці лежав папірець із його іменем. Дуже гідна фраза для останніх секунд життя. Прямо можна на пам’ятник.

Світло в клубі було денне.

Але неправильне.

Воно падало крізь високі вікна сірими смугами, різало пилюку, зупинялося на підлозі й не доходило до сцени. Сцена стояла темна. Завіса — бордова, стара, важка. Така, що в нормальному світі за нею зберігають костюми для свят. У цьому світі за нею точно зберігали щось, що вміло чекати.

Олесь смикнув двері.

Раз.

Другий.

Ручка навіть не поворухнулася.

— Ну звісно, — сказав він. — Двері з характером. Бо звичайні двері сюди не беруть.

Ззовні щось гупнуло.

Дуже далеко.

Наче хтось ударив у двері клубу з того боку, але між ними раптом стало не дерево, а ціла гора.

— Олесю! — крикнув дядько Іван.

Голос був приглушений.

Мокрий.

Наче йшов із-під води.

Олесь підскочив до дверей.

— Я тут!

Відразу прикусив язик.

Пізно.

На першому ряду один папірець здригнувся.

Потім другий.

Потім усі.

ОЛЕСЬ.
ОЛЕСЬ.
ОЛЕСЬ.

Імена ворушилися на папері, як дрібні личинки.

— Чудово, — прошепотів він. — Я щойно відповів дверям.

З темряви сцени його власний голос сказав:

— Ти завжди відповідаєш. Просто називаєш це інакше.

Олесь повернувся.

Повільно.

— Хто там?

— Ти.

— Ні. Я тут. І мені вже не подобається якість обслуговування.

Завіса ворухнулася.

Не сильно.

Так, ніби за нею хтось засміявся без звуку.

— Ти смішний, коли боїшся.

— Я смішний завжди. Коли боюся — просто продуктивніший.

На стільці біля проходу папірець склався навпіл.

Сам.

Потім ще раз.

І ще.

Став маленьким паперовим ротом.

— Вони тебе відправили, — сказав рот голосом Олеся. — Бо ти заважав.

Олесь стиснув кулаки.

— Банально.

Другий папірець на сусідньому стільці підняв край.

— Мама плакала, але все одно застібнула рюкзак.

Третій:

— Тато обійняв однією рукою.

Четвертий:

— Бабуся може померти, поки ти тут граєшся у відьом.

Олесь зробив крок назад.

П’ята ніжка стільця скрипнула.

— Тобі треба було лишитися.

Шоста:

— Ти не лишився.

Сьома:

— Хороший онук, дуже.

— Заткніться, — сказав Олесь.

Папірці притихли.

На секунду.

Потім увесь зал прошепотів його голосом:

— Це відповідь.

Підлога під ногами стала м’якша.

Не провалилася.

Просто дала зрозуміти, що може.

Олесь завмер.

Не говорити.

Не відповідати.

Не сперечатися з папером, навіть якщо папір поводиться як Денис із восьмого після двох енергетиків.

Ззовні знову гупнуло.

Тепер ближче.

— Олесю! — це був Марко.

Справжній.

Мабуть.

— Не відповідай!

Олесь вишкірився в бік дверей.

Дуже корисна порада, коли ти вже встиг.

Завіса на сцені роз’їхалася.

Без скрипу.

За нею не було декорацій.

Там стояла його кімната.

Київська.

Підвіконня. Шафа. Сіре худі на спинці стільця. Телефон на підлозі. Валіза біля дверей.

І мама.

Вона сиділа на його ліжку, тримала худі з майже змитим “лузер” і плакала.

Не театрально.

Не красиво.

Так, як плачуть, коли вже нічого не треба доводити.

Олесь не рухався.

Мама підняла голову.

— Олесю.

Він затис рот.

Нігтями.

Боляче.

Мама подивилася прямо на нього.

— Я не знала, що тобі так боляче.

Олесь заплющив очі.

Ні.

Не так.

Не цим.

Від бабусиного голосу можна було тікати в правило. Від маминої вини — нікуди. Бо це не була вигадка. Це було те, що він сам хотів почути, тільки в найгірший момент і з найгіршого боку.

Мама встала.

— Я мала побачити.

Олесь стиснув зуби так, що заболіла щелепа.

Не відповідай.

Мама підійшла до краю сцени.

Світло впало їй на обличчя.

Вона була справжня.

Ні.

Не справжня.

Майже.

Саме “майже” в цьому селі працювало краще за будь-який ніж.

— Пробач мені, — сказала вона.

Олесь відчув, як у грудях щось ламається.

Не велике.

Те, що й так тріщало.

Він хотів це почути.

Не від цієї тіні.

Не в клубі.

Не під афішею Соломії.

А вдома. На кухні. Без магії. Без папірців. Без того, щоб за вибачення треба було платити шкірою.

Але хотів.

Тому це було небезпечно.

Він зробив крок назад.

Стільці зашурхотіли.

Папірці на них піднялися, як маленькі білі голови.

Мама простягнула руку.

— Скажи, що пробачаєш.

Олесь притис долоню до рота сильніше.

Кров пішла з губи.

Солона.

Добра.

Справжня.

Він лизнув її й трохи прийшов до себе.

На сцені мама змінилася.

Не обличчям.

Тінню.

Тінь у неї стала довша, ніж мала бути. Поповзла по дошках до Олеся, тонка, як нитка.

Він відступив.

— Скажи, — попросила мама.

Олесь мовчав.

Тоді вона перестала плакати.

Просто вимкнула сльози.

І сказала вже його голосом:

— Бачиш? Ти навіть пробачити не можеш нормально.

Олесь засміявся.

Беззвучно.

От тепер схоже.

Мама розсипалася на папірці.