6. Ярмарок відповідей

Першою закричала не худа жінка.

Вона, навпаки, усміхалася.

Стояла посеред дороги з папірцем у кулаці й дивилася в порожнє місце перед собою так ніжно, ніби там справді стояв її Петро.

— Ти схуд, — прошепотіла вона.

Олесь відчув, як у нього всередині щось перевернулося.

Не від слів.

Від обличчя.

Так люди дивляться не на привидів. Так дивляться на тих, кого вже поховали, але все одно щовечора залишали їм місце на лавці.

Марко смикнув його назад.

— Не слухай.

— Я не слухаю.

— Ти вже весь вухами туди впав.

— У мене нормальні вуха!

— Для мішені — так.

Навколо папірці з іменами сипалися з розламаного дерев’яного сонця, як білий сніг посеред літа.

І люди ловили їх.

Не всі.

Але достатньо.

Кругла жінка біля магазину притиснула до грудей клаптик із написом МАРІЧКА й раптом засміялася крізь сльози.

Чоловік із барабаном опустив палиці, побачив папірець біля свого чобота, нахилився.

— Не беріть! — крикнув Олесь.

Його голос потонув у святі.

Бо музика раптом заграла сама.

Барабан.

Сопілка.

Бубонці.

Ніхто не торкався інструментів, але вони грали весело, шалено, по-ярмарковому. Так, що ноги самі хотіли йти в танець, а голова — забути, що п’ять секунд тому дерев’яне сонце мало пальці.

— О, — сказав Марко. — Тепер буде весело.

— Ти це погано сказав.

— Бо буде погано весело.

Соломія підняла руки вище.

Вона стояла біля сцени в блакитній сукні, без жодної подряпини, без жодної краплі поту. Наче це не її свято щойно розкрилося зубами. Наче вона просто хороша господиня, а гості трохи неправильно зрозуміли програму.

— Люди добрі, не панікуйте!

І люди справді не панікували.

Оце було найстрашніше.

Вони почали радіти.

Худа жінка простягнула руку в порожнечу.

— Петрику, та де ж ти був…

Кругла гладила повітря перед собою, ніби чиєсь волосся.

Старий у кепці шепотів:

— Мамо?

Діти на підводі сміялися, бо їм теж щось показували.

Може, цукерки.

Може, котенят.

Може, те, що діти завжди хочуть побачити, коли дорослі не дивляться.

Олесь зрозумів.

Це був не напад.

Це була роздача подарунків.

А люди від подарунків захищаються гірше, ніж від ножа.

Гром кинувся до найближчого папірця й притиснув його лапою.

Папірець заверещав голосом немовляти.

Пес відсахнувся.

— Навіть папір тут драматичний, — сказав Олесь.

Марко штовхнув його плечем.

— Рухайся!

— Куди?

— Туди, де менше мертвих родичів!

Це була хороша стратегія.

Шкода, що в селі вона не працювала.

З усіх боків люди почали говорити з тими, кого не було.

— Я знала, що ти повернешся.

— Пробач.

— Не йди.

— Скажи ще раз.

— Я ж не винна, правда?

Олесь почув цю останню фразу й зупинився.

Не тому, що хотів.

Вона зачепилася.

Я ж не винна, правда?

Це говорила не худа й не кругла.

Маленька дівчинка з підводи, та сама, якій він перерізав браслет. Вона сиділа на дошках, притиснувши коліна до грудей, і дивилася на свій порожній кулак.

Перед нею нікого не було.

Але вона чекала відповіді.

Олесь рвонув до неї.

Марко вилаявся.

— Ти куди?!

— Вона мала не брати!

— Вона дитина!

— Я теж!

— Оце і проблема!

Олесь видерся на підводу.

Дерев’яне сонце лежало розколоте, але його промені ще ворушилися, як пальці мертвої комахи.

Дівчинка підняла на нього очі.

— Він сказав, я гарна.

— Хто?

— Не знаю.

— Тоді він бреше.

Вона образилася.

— Чого?

Олесь присів перед нею.

Навколо ревіла музика. Люди сміялися. Хтось плакав. Хтось уже танцював сам із собою.

А він раптом відчув себе старшим.

Це було неприємно.

— Бо коли тобі кажуть те, що ти дуже хочеш почути, це не завжди правда.

Дівчинка насупилася.

— А якщо дуже хочеться?

— Тоді тим більше.

Вона кліпнула.

Потім сказала:

— Ти теж негарний.

Олесь завмер.

Марко знизу пирхнув так голосно, що мало не впав.

— Дякую, — сказав Олесь. — Це чесніше, ніж фестиваль.

Дівчинка раптом усміхнулася.

І в ту ж мить із-під її рукава виповзла жовта нитка.

Друга.

Тонка.

Майже непомітна.

Вона тягнулася не до сонця.

До натовпу.

До Соломії.

Ні.

Не до Соломії.

Повз неї.

Далі.

До клубу.

Олесь підняв голову.

На дверях сільського клубу висіла афіша фестивалю.

Соломіїне фото.

Сонцевид.

Усмішка.

І очі на фото ворухнулися.

Олесь тихо сказав:

— Ой.

Марко підскочив на підводу.

— Що “ой”?

— Афіша.

— Що афіша?

— Вона дивиться.

Марко глянув.

Афіша усміхнулася ширше.

Не Соломія на дорозі.

Її паперова версія.

І раптом на дверях клубу, на стовпі біля сцени, на дошці оголошень біля магазину — всюди, де в поле зору попадали афіші фестивалю, Соломія повернула голову до них.

Не всі в селі.

Досить трьох.

Трьох було достатньо, щоб Олесь зрозумів: вона не одна.

Жива стояла біля сцени.

Паперові дивилися з дерева, цвяхів і клейкої стрічки.

— Оце вже трошки занадто, — сказав він.

Марко зблід.

— Це не реклама.

— Ага, я помітив. У реклами зазвичай гірша якість друку.

— З підводи! — гаркнув Іван.

Пізно.

Підвода рушила.

Сама.

Кінь, який до того спокійно жував траву, раптом підняв голову, очі в нього стали білі, і він рвонув уперед просто крізь натовп.