5. День, коли всі були нормальні

Уранці хата виглядала так, ніби вночі нічого не було.

Оце й було найгірше.

Стіл стояв. Піч стояла. Чашки стояли. Сонце лізло у вікно жовте, дурне, абсолютно невинне. На підлозі не було ні кориці, ні слідів босих ніг, ні пирога, який кричав так, що в Олеся досі десь усередині смикалася печінка.

Тільки Гром сидів біля дверей Данилової кімнати й дивився на миску.

Порожню.

У мисці лежав яблучний огризок.

Дуже акуратно обгризений.

Маленькими зубами.

— Це не я, — сказав Олесь.

Марко, який сидів за столом і гриз сухар так, ніби мстився зерновим культурам, навіть не підняв голови.

— Ми здогадалися. У тебе щелепа не така культурна.

— Дякую, лісовий стоматолог.

Дядько Іван узяв миску двома пальцями.

Наче це була не миска, а доказ у справі про дурість людства.

Понюхав.

Не скривився.

Це було погано.

Іван кривився тільки на те, що ще можна було виправити.

— У село підемо, — сказав він.

Олесь підняв голову.

— Навіщо?

— До Явдохи.

Марко перестав гризти сухар.

— Вдень?

— Вдень люди дивляться.

— От саме.

Олесь перевів погляд з одного на другого.

— Я пропустив серію, де “вдень” стало страшніше за “вночі”?

Марко кинув сухар на стіл.

— Уночі тебе хочуть з’їсти чесно.

— А вдень?

— Вдень питають, чи добре ти спав.

Олесь подумав.

Кивнув.

— Ненавиджу соціум.

— Взаємно, — сказав Марко.

Дядько відкрив шафу, дістав стару полотняну торбу, поклав туди сіль, ніж, пучок сухої трави, маленьку пляшку з темною рідиною і ще одну річ, схожу на дитячу брязкальце з кістки.

Олесь показав пальцем.

— Це теж для людей?

— Ні.

— Чудово. Мій словник за добу збагатився речами “не для людей”.

Марко підвівся.

Його рука була перебинтована старою лляною тканиною. Через тканину проступали темні плями.

— Йому не можна в село, — сказав він.

— Кому? — спитав Олесь.

Марко подивився на нього.

— Тобі.

— А, ну звісно. Мене ж у Карпати відправили, щоб я сидів у погребі й розвивав стосунки з картоплею.

— Картопля безпечніша за людей.

— Не вся. Я вчора бачив твою родичку.

Марко примружився.

— Ти зараз жартуєш, бо боїшся.

— Так.

— Добре.

— Що “добре”?

— Коли перестанеш — буде гірше.

Олесь хотів відповісти.

Не знайшов що.

Це вже починало дратувати. До приїзду в Верхній Яр у нього завжди було що сказати. Можливо, поганий знак, коли село відгризає тобі репліки раніше, ніж пальці.

Гром підійшов до дверей і став попереду.

— Він іде з нами? — спитав Олесь.

— Гром вирішує сам, — сказав Іван.

— Демократія в собаки. Люди до цього ще не доросли.

Гром глянув на нього через плече.

Олесь підняв руки.

— Все. Я мовчу.

Марко тихо пирхнув.

— Запишіть дату.

Село при денному світлі було майже красиве.

Це дратувало.

Після ночі з живими нитками, синім вогнем і пирогом, який мав більше характеру, ніж деякі дорослі, Олесь очікував хоча б чорних ворон на дахах. А тут — мокрі паркани, кури в пилюці, жінка полола город, двоє дітей тягли велосипед без переднього колеса, десь гавкав собака.

Нормальне село.

Підозріло нормальне.

Марко йшов трохи позаду.

Не поруч.

Не відставав.

Просто вибрав таке місце, щоб бачити всіх і щоб ніхто нормально не бачив його.

Олесь помітив.

— Ти завжди ходиш, як підозрюваний?

— А ти завжди балакаєш, як свідок, якого зараз втоплять?

— Я з міста. У нас це соціальна адаптація.

— У вас багато дурних слів для страху.

— А у вас багато страху без слів.

Марко глянув на нього.

Не огризнувся.

Це було майже компліментом.

Гром ішов між ними й Іваном. Пес час від часу нюхав траву, але не відходив далеко. Після ночі він став іще серйозніший.

Олесь не думав, що це можливо.

У Грома й так була морда старого прикордонника, який бачив контрабанду, весілля й чортівню, але найбільше не любив велосипедистів.

Біля магазину сиділи три жінки.

Олесь зрозумів, що це небезпека, ще до того, як вони відкрили роти.

Вони сиділи не просто так.

Вони сиділи стратегічно.

Щоб бачити дорогу, школу, магазин, клуб, автобусну зупинку й усе, що в людини може статися до смерті.

Одна була кругла, в квітчастій хустці.

Друга — худа, з губами, стиснутими в тонку лінію.

Третя в’язала.

Не дивлячись на руки.

Це налякало Олеся більше, ніж кігті Марка.

— О, Іване, — сказала кругла. — Гостя ведеш?

Іван кивнув.

— Племінник.

— Видно, що міський, — сказала худа.

Олесь хотів спитати, це по запаху чи по виразу приреченості.

Не спитав.

Бо дядько навіть не повернув голови, але його “не треба” відчулося спиною.

— А це що? — кругла кивнула на Марка.

Марко всміхнувся.

Дуже погано.

— Картопля.

Жінки замовкли.

Олесь ледь не подавився повітрям.

Іван сказав:

— Не починай.

— Я ще й не закінчував, — пробурмотів Марко.

Олесь подивився на нього з несподіваною повагою.

Кругла перехрестилася.

Не дуже щиро.

Так, для порядку.

— Ти б його до людей не водив, Іване.

Марко зупинився.

Не різко.

Але Олесь побачив, як у нього змінилися плечі.

До цього Марко був колючий.

Тепер став тихий.

Гірше.

— А кого треба водити до людей? — спитав Олесь.

Жінки глянули на нього.

Три погляди.

Як три голки.

— Ти ще малий, — сказала худа.

Олесь усміхнувся.

— Усі так кажуть перед тим, як збрехати.

Іван кашлянув.