4. Те, що не можна приносити в хату

Дядько Іван не вистрілив.

Олесь потім чомусь запам’ятав саме це.

Не запах кориці, який сипався крізь щілину люка, ніби хтось нагорі натирав невидимий пряник. Не літери на дошках. Не дитячий голос із кухні.

А те, як дядько тримав рушницю й не стріляв.

Бо стріляють у те, що визнає кулі.

А нагорі ходило щось маленьке, босе й упевнене, що правила для нього не писали.

— Воно зараз відчинить? — прошепотів Олесь.

Марко глянув на нього так, ніби питання було дурне, але відповідь — ще гірша.

— Ні.

Олесь видихнув.

— О. Нарешті—

— Ти відчиниш.

Видих застряг.

— Я?

— Воно вже пише тобі завдання.

— Я не підписувався на ваші лісові домашки.

Марко стиснув обпечену руку. Шкіра на пальцях почорніла смужками, але дивився він не на неї.

На люк.

— Йому не треба, щоб ти підписувався. Йому треба, щоб ти подумав: “А якщо там дитина?”

Олесь не відповів.

Бо подумав.

Звісно, подумав.

Бо зверху хтось маленький тупцяв босими ногами по кухні, де стояв пиріг. Бо голос сказав “мені можна” так, наче справді вірив: маленьких не карають. Бо в голові вже лізла картинка — мокрий хлопчик, загублений, холодний, наляканий.

Може, справжній.

Олесь ненавидів себе за це “може”.

Дядько тихо сказав:

— На мене дивись.

Олесь повернув голову.

Іван стояв біля сходів. Рушниця в руках, на щоці сіра смуга землі, очі темні й дуже втомлені.

Не герой.

Не чарівний лісовий наставник із мудрими цитатами.

Людина, яка, здається, вже програла один раз і тепер зібралася не виграти, а просто не повторити.

— Ти не винен, якщо не відчиняєш, — сказав дядько.

Олесь засміявся пошепки.

— Це ти зараз собі чи мені?

Іван кліпнув.

Точно влучив.

Марко пирхнув.

— Місто іноді попадає.

— А ліс іноді смердить, — огризнувся Олесь.

— Це ти про мене?

— Якщо впізнав.

Гром тихо загарчав.

Не на них.

Угору.

Літери на люку поповзли. Мокрі сліди тягнулися вбік, ніби слова були черв’яками й шукали, куди залізти.

НЕ ВІДПОВІВ — ТО ВІДЧИНИШ.

Потім “ВІДЧИНИШ” стерлося.

І проступило нове:

БО ВОНА НЕ ДОЖИВЕ ДО РАНКУ.

Олесь не одразу зрозумів.

А коли зрозумів — у нього відняло пальці.

Бабуся.

Марко встиг схопити його за плече.

— Ні.

— Відпусти.

— Ні.

— Відпусти, я сказав!

Олесь смикнувся так різко, що Марко мало не впав. Гром гавкнув. Дядько зробив крок униз.

— Олесю.

— Не називай мене так!

Сам не знав, чому закричав саме це.

Може, тому що всі вони називали його правильно. Надто правильно. І від кожного імені боліло по-іншому.

— Вони знають про бабусю, — сказав він. — Вони знають, що з нею!

Марко тримав його обома руками.

Худий, обпечений, злий, але міцний, як корінь.

— Вони знають те, що ти носиш у собі. Це не новини. Це гачок.

— Та ти звідки знаєш?!

Марко зблід.

Не від болю.

Від пам’яті.

— Бо я теж відчиняв.

Тиша стала глибшою.

Навіть нагорі маленькі кроки припинилися, ніби хтось присів біля люка й слухав із задоволенням.

Дядько тихо:

— Марку.

— Що? Знову мовчати? У вас сімейна традиція — мовчати, поки комусь не відірве пів життя?

Олесь перестав вириватися.

Дивився на Марка.

Тепер при світлі ліхтарика він бачив більше. Не “дивний хлопець із кігтями”. Хлопець років тринадцяти-чотирнадцяти. Може, старший. Може, молодший. Обличчя гостре, під очима тіні. Волосся мокре від поту. Рука в крові й опіках.

І очі.

Жовтизна в них то проступала, то згасала.

Наче щось усередині не могло вирішити, ким йому бути.

— Кого ти відчиняв? — спитав Олесь.

Марко подивився на нього.

Звично хотів вкусити словом.

Не вкусив.

— Маму.

Олесь мовчав.

Оце вже було слово, на яке не жартують.

Марко посміхнувся куточком рота.

Погано.

— Вона померла до того. Але я дуже хотів ще раз почути, що вона не сердиться. Ну і почув.

— І що сталося?

— Вона не сердилась.

Марко підняв обпечену руку.

Кігті на мить проступили з-під нігтів, чорні й гострі.

— Тільки це вже була не вона.

Над головою дитячий голос тихо засміявся.

— Марчику…

Марко скам’янів.

Олесь уперше побачив, як із нього зникла вся колючість.

Не повністю.

На секунду.

І під нею був не вовченя, не хижак, не “лісовий сервіс підтримки”.

Дитина.

Дуже зла дитина, яка колись занадто рано зрозуміла, що дорослі теж не рятують.

Дядько підняв рушницю вище.

— Не слухай.

Марко вишкірився в люк.

— Та я вже наслухався.

Гром раптом рвонув до сходів.

Іван устиг схопити його за нашийник.

Пес загарчав, упираючись усім тілом. Не на люк тепер.

На полицю з банками.

Олесь повернув голову.

Між мішками з картоплею стояла миска.

Та сама.

З пирогом.

Вона не падала згори.

Не котилася.

Просто була там, де секунду тому не було нічого.

На рум’яній скоринці темнів надріз.

А з нього повільно витікала не начинка.

Червона нитка.

— Я ненавиджу десерти, — сказав Олесь.

Голос вийшов тонший, ніж хотілося.

Марко, на диво, не прокоментував.

Це теж було погано.

Дядько обережно відпустив Грома.

— Назад.

Гром не послухав.

Він зробив крок до миски.

Потім ще один.

Шерсть на загривку стояла дибки.

— Гром, — сказав Іван.

Пес завмер.

Не тому, що послухався.

Тому що пиріг тихо зітхнув.

Олесь відчув, як шкіра на руках стала зайвою.