3. Те, що вже було в погребі

Люк у погріб виявився під килимком біля печі.

Олесь встиг подумати тільки одне:

звісно.

У нормальних людей під килимком пил, загублена монета й, якщо дуже пощастить, дохлий павук. У дядька Івана — запасний шлях у підземелля, бо, мабуть, без цього сніданок не засвоюється.

— Лізь, — сказав дядько.

— А якщо я не люблю погреби?

— Полюбиш швидко.

З ґанку знову дзенькнула миска.

Раз.

Другий.

Третій.

Не голосно. Не сердито. Чемно. Наче пиріг мав виховання, терпіння й погані наміри.

Гром загарчав.

Олесь поліз.

Сходинки були вузькі, слизькі й холодні. Він одразу вдарився ліктем об стіну, наступив не туди, ледь не поїхав униз і в останню секунду вхопився за край.

— Обережніше, герой, — сказали знизу.

Олесь завмер.

У погребі вже хтось був.

— Хто там? — прошипів він.

— Не я, — відповів голос.

— Дуже допомогло.

— Я стараюся мінімально.

Ліхтарик у дядьковій руці клацнув позаду.

Погріб виринув із темряви шматками: банки, мішки, пучки сухих трав, залізні гачки, старі дерев’яні полички, червоні нитки на балці.

І хлопець, який сидів на підлозі біля мішків із картоплею.

Мокрий.

Брудний.

Босий.

Злий.

На вигляд років чотирнадцять. Може, п’ятнадцять. У подертій темній кофті, з волоссям, яке липло до чола, і рукою, притиснутою до грудей. Між пальцями темніла кров.

Очі в нього блиснули жовтим.

Олесь одразу вирішив, що дивитися краще на банки.

Банки, принаймні, не дивилися у відповідь.

— Це Марко? — спитав він.

— Ні, — сказав хлопець. — Я картопля. Дуже рідкісний сорт.

— Бачу, хамський.

— Сам приїхав.

Дядько спустився останнім. Закрив люк, засунув засув зсередини й поставив на нього дерев’яну перекладину.

Олесь підняв брови.

— У тебе погріб теж замикається зсередини?

— У добрих хатах усе має другий сенс, — сказав дядько.

— А нормального першого не завезли?

Марко пирхнув.

Дядько присвітив йому в обличчя.

— Руку.

— Ні.

— Марку.

— Я сказав ні.

— А я не питав.

Марко вишкірився.

Зуби були людські.

Майже.

Гром спустився за дядьком і став між сходами та всіма іншими. Не ліг. Не сів. Стояв, опустивши голову, наче сьогодні його призначили дверима.

— Він мене вкусить? — спитав Олесь.

— Якщо треба, — сказали дядько й Марко одночасно.

Олесь подивився з одного на другого.

— Ви репетирували?

— Руку, — повторив дядько.

Марко нехотя простягнув долоню.

На передпліччі була рвана рана. Глибока. По краях шкіра дивно темніла, ніби під нею щось ворушилося й не могло вирішити, чи воно ще людське.

Олесь ковтнув.

Не блювати.

Не при Маркові.

Не після “картоплі”.

Дядько дістав із кишені баночку з маззю. Коли відкрив, запах ударив по носі: дим, полин, щось гірке й таке сильне, що аж очі защипало.

— Терпи.

— Я що роблю?

— Коментуєш.

— Це теж спосіб терпіти.

— Поганий.

— Я інших не маю.

Іван намазав рану.

Марко зашипів.

Не крикнув. Навіть не смикнувся. Тільки пальці на лівій руці вп’ялися в дошку підлоги, і нігті на секунду стали довшими.

Чорними.

Олесь бачив.

Зробив вигляд, що не бачив.

Марко зробив вигляд, що повірив.

Зверху щось гупнуло.

Усі замовкли.

Миска.

Вона їхала по підлозі в сінях.

Повільно.

Метал шкребся об дошки.

Дз-з-з.

Пауза.

Дз-з-з.

Олесь відчув, як запах яблук і кориці просочується крізь щілину люка.

Неможливо.

Люк був закритий.

Пиріг нагорі.

А запах уже тут.

Густий. Теплий. Домашній.

Такий, що захотілося вийти, сісти за стіл, відрізати шматок, перестати боятися й стати нормальною дитиною, яка їсть пиріг, а не знайомиться з кігтями в підвалі.

Гром тихо заскавчав.

Олесь подивився на нього.

Великий пес задкував.

Не від люка.

Від Олеся.

— Чого він? — прошепотів хлопець.

Марко глянув униз.

— Не рухайся.

— Я й не рухаюся.

— Тоді не дихай так голосно.

— Вибач, що живий.

— Побачимо.

Олесь повільно опустив очі.

Біля його правого черевика лежала червона нитка.

Мокра.

Блискуча.

Зав’язана вузлом.

Не одним.

Трьома.

Її щойно не було.

Олесь точно знав, що не було. Бо якби біля його ноги лежала мокра червона гидота з трьома вузлами, він би, можливо, звернув увагу. Попри всі інші переваги вечора.

— Я не наступав, — сказав він.

Голос вийшов тонкий.

Марко не засміявся.

Це налякало більше.

— Уже й не треба.

Дядько схопив залізні щипці.

— Назад.

Олесь відступив.

Спиною в полицю.

Банки задзеленчали.

— Тихо.

— Я намагаюся бути меблями.

— Погано виходить.

Іван підчепив нитку щипцями.

Вона сіпнулася.

Жива.

Олесь відскочив би ще, але позаду була полиця, банки й дуже реальна перспектива померти під маринованими огірками.

— Це просто нитка? — спитав він.

Марко подивився на нього.

— Так. А я просто картопля.

— Зрозумів. Питання знято.

Дядько кинув нитку в металеву миску посеред погреба.

Потім дістав кресало.

— У тебе сірників нема? — спитав Олесь.

— Є.

— А це навіщо?

— Сірники брешуть.

Олесь відкрив рот.

Закрив.

Ні. Досить. У цій хаті навіть вогонь, мабуть, мав родовід.

Іван кресонув.

Раз.

Другий.

На третій іскра впала в суху траву на дні миски.

Вогонь спалахнув синім.

Олесь відступив ще на пів кроку.