2. Там, де дядько не ставить пастки

Автобус до Карпат смердів мокрими куртками, дешевими чипсами й чужим життям.

Олесь сидів біля вікна, вдавав, що слухає музику, і нічого не слухав.

Навушники були щитом. Не дуже якісним, бо тітка через прохід усе одно тричі спитала, чи він сам їде, до кого їде і чи мама знає, що він такий худий.

На третє питання Олесь відповів:

— Ні. Вона мене вчора вперше побачила.

Тітка образилась.

Це трохи покращило дорогу.

Мама плакала на автовокзалі так, ніби він їхав не до дядька на два тижні, а в експедицію без права повернення. Тато обійняв незручно, однією рукою. Другою тримав телефон.

Олесь не обійняв у відповідь.

Потім шкодував.

Потім злився, що шкодує.

Потім знову шкодував.

Так минуло пів дороги.

Міста не закінчилися одразу. Спершу розмазалися на склади, заправки, сірі паркани, недобудовані будинки з чорними вікнами. Потім дорога стала вужча. Потім дерева підійшли ближче. Потім телефон показав одну риску, подумав і збрехав, що мережі нема.

Олесь витяг його з кишені.

Жодних нових повідомлень.

Від бабусі — теж.

Він відкрив чат і побачив своє невідправлене:

Я приїду й одразу подзвоню. Не вмирай, добре?

Дурний текст.

Дуже дурний.

Він стер “не вмирай”.

Потім написав знову.

Потім стер.

Потім кинув телефон у кишеню, ніби той був винен.

Карпати з’явилися за поворотом без фанфар.

Не як на листівці.

Просто земля піднялася й сказала: ну що, дрібното, приїхав?

Олесь відвів погляд.

Через хвилину знову подивився.

Гори не образилися.

Вони взагалі виглядали так, ніби людські образи — це щось на рівні комарів. Дзижчить — і добре.

— Верхній Яр! — крикнув водій. — Кому треба — виходимо, бо назад я за вами не бігатиму.

Олесь підхопив рюкзак.

Рюкзак застряг між сидінням і чиїмось пакетом із картоплею.

— Давай, малий, не ночуй там, — сказав водій.

Олесь смикнув.

Рюкзак вирвався й ударив його по коліну.

Прекрасний початок нового життя.

На зупинці було троє людей, мокрий пес, табличка “Верхній Яр”, перекошена так, ніби їй самій було соромно, і дядько Іван.

Дядько стояв біля старого зеленого пікапа.

Високий. Худий. У потертій куртці, гумових чоботях і з обличчям людини, яка вміє мовчати довше, ніж інші витримують.

Біля нього сидів пес.

Великий.

Чорний із рудими підпалинами, сивий на морді, з очима не добрими й не злими. Такі очі бувають у тих, хто вже бачив дурнів у лісі й не всіх повернув.

— Олесь? — спитав дядько.

— Ні, валіза.

Дядько подивився на нього.

Пес теж.

Олесь одразу пожалкував.

У місті за хамство могли почати кричати. Тут просто стало тихіше. А тиша в горах була товща.

Дядько забрав рюкзак.

— Їсти хочеш?

— А варіант “назад додому” є?

— Нема.

Живіт Олеся зрадив голосніше за нього.

Дядько кивнув.

— Ясно.

Він кинув рюкзак у кузов.

— Це Гром.

Пес не поворухнувся.

— Він кусається? — спитав Олесь.

— Якщо треба.

— А якщо не треба?

— Думає.

Олесь не знав, що на це сказати.

Гром встав, підійшов повільно й понюхав його кросівок. Потім коліно. Потім рукав. Потім кишеню, де лежав телефон.

На цьому місці пес завмер.

Ніс торкнувся тканини.

Олесь затримав дихання.

Гром тихо чхнув і відійшов ближче до Івана.

— Що? — спитав Олесь.

— Нічого.

Дорослі дуже любили це слово. У них, мабуть, був таємний гурток.

У пікапі пахло бензином, хвоєю, мокрою собакою й травами з аптечки. Не магазинної. Такої, яку збирають люди, що не довіряють інструкціям.

— Мама сказала, ти єгер, — кинув Олесь, коли вони виїхали зі зупинки.

— Казала.

— Це типу лісник?

— Типу.

— І що, ти весь день ходиш по лісу?

— Не весь.

— А що ще робиш?

— Не даю людям робити дурниці.

— Виходить?

Дядько глянув на нього.

— Ти ж приїхав.

Олесь спершу не зрозумів.

Потім зрозумів.

І майже всміхнувся.

Майже.

Дорога йшла вгору. Село з’являлося шматками: дерев’яна хата, криниця, паркан, город, червоні рядна на мотузці, старий клуб із пластиковими вікнами, магазин “Продукти”, біля якого двоє чоловіків курили так, ніби сторожили кінець світу.

Біля одного двору стояла стара жінка в чорній хустці.

Не рухалася.

Просто дивилася на машину.

Олесь повернув голову й дивився у заднє скло, поки вона не стала маленькою темною плямою біля воріт.

— Хто це?

— Явдоха.

— І що вона хотіла?

— Стояла.

— Дуже змістовно.

— Вона така.

— Відьма?

Дядько пригальмував на ямі.

— Хто тобі сказав?

— Ніхто. Просто виглядає як відьма.

— Тоді в тебе поганий зір.

— А вона хто?

— Стара жінка.

— Просто?

— “Просто” тут нічого не буває.

Олесь замовк.

Не тому, що послухався.

Бо не встиг придумати нормальну відповідь.

На стовпі біля школи висіла афіша.

Яскрава. Нова. Непристойно чиста серед мокрих дощок і кривого паркану.

ФЕСТИВАЛЬ “КАРПАТСЬКА НІЧ”
традиції • мольфари • майстер-класи • вогняне шоу

На афіші усміхалася жінка.

Красива. Не як акторки в маминих серіалах. Не як блогерки з ідеальними зубами. Інша. Наче в селі вечір, грязюка й дощ, а вона прийшла з місця, де завжди правильне світло.

Під фото напис:

СОЛОМІЯ ВЕРЕС
меценатка, засновниця садиби “Сонцевид”

— Це хто? — спитав Олесь.

Дядько відповів не одразу.

— Пані Соломія.

— Багата?

— Дуже добра.