1. Не відповідай

Батьки сказали: “Тобі треба свіже повітря”.

Олесь переклав правильно: “Тобі краще не бачити, як ми руйнуємо сім’ю”.

У дорослих узагалі була дивна звичка — говорити так, ніби діти народжуються без вух, очей і мозку. Мама складала його речі в рюкзак і весь час повторювала: “Ти там відпочинеш”. Тато ходив кухнею, шукав ключі, хоча вони лежали просто біля його ліктя, і казав: “Дядько Іван давно кликав”.

Ніхто не сказав: “Ми розлучаємося”.

Ніхто не сказав: “Бабусі гірше”.

Ніхто не сказав: “Ми не знаємо, що з тобою робити, тому відправляємо в гори”.

Але Олесь умів чути те, що не казали.

Цьому його навчила школа.

Якщо Денис із восьмого “випадково” штовхав його плечем біля роздягальні — це означало: ти тут зайвий. Якщо хтось ховав його пенал у смітник і всі сміялися — це означало: нам весело, поки тобі погано. Якщо класна керівничка говорила: “Олесю, не провокуй хлопців своєю реакцією”, — це означало: зручніше сварити тебе, бо ти не вкусиш.

Удома було майже так само.

Тільки без сміху.

Мама застібнула рюкзак. Різко, ніби блискавка була винна в усьому.

— Теплі шкарпетки поклала. Дощовик теж. У Карпатах погода міняється швидко.

— Як тато на кухні, — сказав Олесь.

Мама завмерла.

На одну секунду.

Потім продовжила складати зарядку, павербанк, таблетки від алергії, пластирі, маленьку пляшку антисептика. Наче якби вона поклала достатньо речей, то син повернувся б цілим.

— Не починай.

— Я не починаю. Ви вже закінчуєте.

З кухні щось упало.

Тато знайшов ключі.

Або совість.

Скоріше ключі.

Мама нарешті подивилася на Олеся. Очі в неї були червоні. Втомлені. Не злі. Це було найгірше — коли дорослі не злі, а просто закінчилися.

— Олесю, будь ласка.

Він замовк.

Бо “будь ласка” в її голосі було не проханням. Воно було білим прапором.

Телефон завібрував у кишені.

Бабуся.

Олесь схопив його так швидко, ніби хтось міг передумати й забрати.

— Бабусю?

— Олежику, — сказала вона.

Тільки бабуся називала його так. Не “Олесь”, не “Лесько”, не “ей, ти”. Олежику. Наче ім’я було не словом, а ковдрою.

Голос у неї став тонший. Далекий. Лікарняний.

— Ти вже їдеш?

— Майже.

— Не сердься на маму.

— Я не серджуся.

Бабуся тихо хмикнула.

— Брехати ти ще не навчився. Добре.

Олесь сів на край ліжка. Рюкзак стояв біля ніг, набитий чужою турботою.

— Я не хочу їхати.

— Знаю.

— То скажи їм.

— Вони мене не послухають.

— Тебе всі слухають.

— Це тому, що я стара. Люди думають, що старість — це мудрість. Насправді це просто коли ти вже втомився пояснювати дурням очевидне.

Олесь усміхнувся.

Трохи.

Бабуся вдихнула. Довго. З паузою посередині.

— У Карпатах красиво.

— Мені байдуже.

— Нічого. Красивому байдуже, що тобі байдуже. Воно своє зробить.

— Що зробить?

— Побуде поруч.

Він опустив голову.

На підлозі біля шафи валявся старий сірий худі. У школі Денис колись написав на ньому маркером “Лузер”. Мама випрала. Напис майже зник. Майже — найгірше слово. Воно завжди лишало слід.

— Бабусю?

— М-м?

— Ти ж дочекаєшся, поки я повернуся?

На тому кінці стало тихо.

Не відразу страшно.

Спочатку просто тихо.

А потім Олесь зрозумів, що бабуся добирає не слова. Вона добирає правду так, щоб вона не розрізала його навпіл.

— Я старатимусь, — сказала вона.

Олесь ненавидів дорослих за такі відповіді.

— Це не “так”.

— Ні, — сказала бабуся. — Це чесніше.

Він затис телефон так, що заболіла долоня.

— Тоді я не поїду.

— Поїдеш.

— Ні.

— Олежику.

Оце “Олежику” було несправедливим. Після нього сперечатися ставало важче.

— Там у твого дядька ліс, — сказала бабуся. — Справжній. Не парк із лавочками. Там дерева старші за дурних людей.

— І що?

— Послухаєш їх замість нас.

— Дерева не говорять.

— Ти ще маленький, щоб бути таким упевненим.

Йому дванадцять. Не маленький. Майже тринадцять. Але сперечатися з бабусею про вік було марно. Вона й тата досі називала “малим”, коли сердилася.

— Бабусю…

— І ще одне. Якщо вночі хтось покличе тебе голосом, який ти дуже хочеш почути, — не відповідай.

Олесь підняв голову.

— Що?

— Не відповідай, кажу.

— Ти про що?

Бабуся закашлялася.

У слухавці щось зашурхотіло. Чийсь чужий голос сказав: “Вам не можна довго говорити”.

— Бабусю?

— Дерево видно по плодах, Олежику, — сказала вона швидко. — Не по квітах. Запам’ятай.

— Що?

— Люблю тебе.

— Бабусю, що за голос?

— Люблю.

Зв’язок обірвався.

Олесь сидів і дивився на темний екран.

Мама в дверях спальні тримала його куртку.

— Треба їхати.

Він хотів сказати щось дуже зле. Таке, щоб вона теж відчула, як це — коли всередині обривається дріт.

Не сказав.

Бо бабуся любила маму.

Навіть зараз.

Навіть коли мама не знала, що робити з власним сином, крім як спакувати його в рюкзак і відправити в гори.

Автобус до Карпат пахнув мокрими куртками, дешевими чипсами й чужими телефонами.

Олесь сидів біля вікна. У навушниках нічого не грало. Просто не хотілося, щоб до нього хтось говорив.

Мама плакала на автовокзалі так, ніби він їхав не до дядька на два тижні, а в експедицію без права повернення. Тато обійняв незручно, однією рукою, бо другою тримав телефон. Олесь не обійняв у відповідь.

Потім шкодував.

Потім злився, що шкодує.

Потім знову шкодував.

Так минуло пів дороги.

Міста закінчилися не одразу. Спершу вони розповзлися на склади, заправки, сірі паркани, недобудовані будинки з чорними вікнами. Потім дороги стали вужчі. Потім дерева підступили ближче.