1. Не відповідай

Олесь зрозумів, що його відправляють, ще до валізи.

Валіза просто стояла біля шафи й нахабно вдавала, що вона тут ні до чого.

Роззявлена. З двома футболками всередині. З маминими руками над собою — швидкими, нервовими, надто акуратними. Так складають не речі. Так складають провину, щоб не стирчала з боків.

— Олесику, — сказала мама.

Все.

Якщо “Олесику” — значить, зараз буде щось погане. Але в упаковці “ми ж для твого добра”.

Олесь сидів на підвіконні з телефоном у руках. Телефон був розряджений, чорний і марний. Зате його можна було тримати. Власні руки тримати було складніше.

— Я не поїду, — сказав він.

Мама завмерла з його сірим худі в руках.

Тим самим.

На грудях ще трохи виднівся напис “лузер”, який Денис із восьмого колись вивів маркером. Мама прала тричі. Потім ще чимось терла. Напис майже зник.

Майже — найпідліше слово.

— Ти ще не знаєш, куди.

— Значить, точно не поїду.

На кухні тато щось упустив.

Не сильно. Не так, щоб можна було сказати: тато грюкнув. Просто чашка раптом вирішила гучно постраждати.

Олесь такі речі чув.

У школі це називалося “ти перебільшуєш”.

Насправді це називалося — вижити.

Якщо Денис казав: “Гарна куртка”, треба було дивитися не на куртку, а на двох за його спиною. Якщо класна керівничка говорила: “Давайте без конфліктів”, це означало: зараз винним стане той, хто плаче некрасиво. Якщо мама казала “Олесику”, дорослі вже все вирішили й тепер тільки шукали, як красиво поставити крапку.

— До дядька Івана, — сказала мама.

Олесь моргнув.

— До якого ще дядька Івана?

— Мамина лінія. Ти його бачив малим.

— Я всіх бачив малим, якщо мені показували фото й казали “дивись, це ти”. Це не рахується.

Мама потерла лоб.

Вона останнім часом часто так робила. Наче намагалася стерти день з голови. Але день був упертий і тримався добре.

— Він у Карпатах. У нього простір, свіже повітря, ліс…

— І, мабуть, інтернет ловить тільки якщо залізти на смереку, здати кров і підписати згоду з блискавкою.

Тато вийшов із кухні.

— Не починай.

Олесь одразу випростався.

Не тому, що хотів.

Тіло саме. Воно вже знало цей тон.

Коли тато казав “не починай”, це означало: він сам почав три дні тому, але винним буде Олесь.

— А я ще й не закінчував.

— Олесю, — сказала мама.

Тихо.

Не сердито.

Гірше.

Зі злістю можна битися. З проханням — ні. Воно лізе в горло мокрим шарфом і душить без синців.

Олесь глянув на двері бабусиної кімнати.

Там було тихо.

Занадто тихо.

Колись бабуся сварила телевізор, голубів, сусідку з третього, ціни на гречку, лікарів і тата, коли той “ходив по квартирі як недоварений вареник”.

Тепер вона мовчала годинами.

Дорослі проходили повз її двері так, ніби там лежала не людина, а бомба під тонкою ковдрою.

— Через бабусю? — спитав Олесь.

Мама не відповіла відразу.

Отже — так.

— Нам треба розібратися з лікуванням, документами, — сказала вона. — І вдома зараз…

— Складно?

Мама здригнулася.

Олесь засміявся.

Коротко.

Некрасиво.

— Складно — це коли задача з дробами. А у вас тут…

Він не договорив.

Тато дивився так, ніби дуже хотів, щоб син замовк сам. Без допомоги дорослих методів.

Олесь замовк.

Майже не тому, що злякався.

Мама сіла на край ліжка.

— Це не покарання.

— Звісно. Це літня програма “здай дитину в ліс”.

— Олесю.

— Що? Там хоч ведмеді є? Бо якщо мене вже виселяють із сімейної трагедії, хочу нормальну екскурсію.

Мама заплющила очі.

І Олесь побачив те, чого не хотів.

Вона була не зла.

Не підступна.

Не як дорослі в школі, які спочатку говорили про “дружний клас”, а потім не помічали синці на його плечі.

Вона була зламана.

Просто людина, яка не знає, куди подіти ще одну тріщину.

Олесь відвернувся до вікна.

У дворі хлопці ганяли м’яч. Один із них був Денис. Це було видно по ході — широкій, нахабній, ніби асфальт теж мав поступатися.

Денис задер голову.

Побачив.

Показав два пальці біля очей: я стежу.

Олесь підняв у відповідь середній.

— Олесю! — охнула мама.

— Комар.

Тато подивився у вікно.

— Дуже високий комар.

Олесь зліз із підвіконня.

— Коли?

— Що?

— Коли мене здають у Карпати?

Мама довго дивилася на худі в руках.

— Завтра вранці.

— Клас. Я хоча б встигну попрощатися з цивілізацією. І з гарячою водою, якщо вона ще з нами.

Він пішов до своєї кімнати.

Двері зачинив тихо.

Грюкнути — це сказати їм, що болить.

А він не збирався полегшувати дорослим діагностику.

Сів на підлогу біля шафи.

Телефон у руці раптом завібрував.

Олесь витріщився на чорний екран.

Телефон був мертвий.

Батарея сіла ще годину тому.

Він усе одно світився.

На екрані було:

БАБУСЯ

Олесь схопив його так швидко, ніби хтось міг передумати й забрати.

— Ба?

— Олежику, — сказала вона.

Голос був тонкий.

Далекий.

Лікарняний.

Але її.

Тільки бабуся називала його так. Не “Олесь”, не “Лесько”, не “ей, ти”. Олежику. Наче ім’я було не словом, а ковдрою, яку накидають на плечі, коли всі інші забули, що тобі холодно.

— Ти чого дзвониш? Тобі ж не можна довго говорити.

— Тому й дзвоню коротко. Старі люди економні.

— Ти не стара.

— Ага. Просто вінтажна.

Олесь сів на підлогу.

Спиною до шафи.

— Вони мене відправляють.

— Знаю.

— Ти їм сказала?

— Я сказала б, якби мене хтось питав.

— Тебе всі слухають.