Частина двадцять четверта

- Сідай. Ти заспокоївся трохи? – зустрів його шеф

- Дякую. – відповів Роман. – Я підготував ці таблиці і хотів із них почати.

- Та Бог із тими таблицями, Романе. Що сталося у тебе? – запитав керівник. – Я тебе в а такому стані ще не бачив.

- Старію, - примирливо відказав Роман.

- Поділитись не хочеш? – наполягав Сергійович.

- Було б чим, – стиха мовив Роман. – Невдачами? Поганим настроєм? Ласкаво прошу, беріть.

- Ну настрій зміниться. А от що там у нас із невдачами? – допитувався шеф.

- Я зробив пропозицію Магді. – почав Роман

- Ти? – здивовано вигукнув шеф. – А чого це ти надумався? Ото утнув. - Сергій Олексійович не приховував свого здивування і це вразило Романа.

- Що значить «утнув», Сергійовичу. – запитав Роман.  – Я не можу закохатись?

- Ти можеш закохатись і не раз, хоч щодня закохуйся,але щоб отак незнайомій дівчині та одразу пропозицію. Це глупство якесь, Романе, вибач за прямоту. - стурбовано видав керівник.

- Незнайомій? Це Ви так жартуєте сьогодні? Вона півроку у Вас працює! – вигукнув Роман.

   Олексій Сергійович уважно подивився на Романа і підсів до нього ближче.

- Романе, я не жартую. Магда у мене працює вже півроку, а я так нічого і не знаю про неї. А я цікавився, скажу чесно. – ніби нехотя  говорив керівник. – Вона одразу мені сподобалась і я думав, от буде у мене ще один керівник відділу – молода жінка. Але за шість місяців нічого не змінилось. Вона все та ж загадкова незнайомка.

- Але Ви, Олексію Сергійовичу, мене до себе не рівняйте. Ви - керівник. Вона стримана і сором’язлива. Чого б то вона перед Вами патякала про себе?- захищався незрозуміло від кого Роман.

- Ти все ніби правильно говориш, Романе, але я ж не перший день на цьому світі. Вона гарно працювала, жила в зйомній квартирі і ніби чекала чогось. Здається, вона тимчасова людина у нашому житті. Вона транзитом тут. Завжди задумана, завжди в собі. Ні з ким із дівчат не потоваришувала. Трималась осторонь усіх. Не знаю, Романе, може я помиляюсь. Зрештою я тільки людина, не шаман і не відьмак, - посміхаючись продовжив шеф. – Але я б порадив тобі не спішити із одруженням. Кохайтеся, спілкуйтеся. Ви молоді і ще стільки часу попереду.

- Але чому? Я не розумію? – обурювався Роман. – Чого мені чекати? Доки на сході зійде зоря?

- Романе, не нервуй. Просто трохи подумай. Дай собі час. Зрештою, ніхто ж не підганяє тебе, правильно?- примирливо сказав керівник.

- Навіщо мені той час? Я не можу пити і їсти, я дихати без неї не можу. Для чого мені час? Кожна хвилина, що ми не разом, просто вбиває мене. Сергійовичу, Ви знущаєтесь?

- Ти не мислиш ясно, Романе. – відповів чоловік. – І я тобі нагадаю, що вона в лікарні зараз. І чому? Ти згадай? У неї нервова хвороба. І лікарі так і не знайшли причину. Це повинно тебе насторожити.

- Чому? Чому мене це повинно насторожити? Ми – усього лиш люди. Ми хворіємо. У нас бувають радощі і горе. Це називається життям, Сергійовичу. – від хвилювання Роман піднявся і почав ходити кімнатою. - Я хочу одружитись із дівчиною, у яку закохався, що я роблю не так?

- Хіба я так сказав? - розсердився шеф. – Сядь і не бігай перед моїм носом. Я порадив тобі почекати, доки пройде твоя гарячка. Ти голову втратив. Треба ж мати якусь відповідальність. Про своїх батьків подумай!

- Тобто? – знову не зрозумів Роман. – До чого тут батьки?

- Як принесеш їм ненормальних онуків, то зрозумієш, до чого. Спочатку добре все обдумай! – відрубав Сергійович.

- Послухайте, Олексію Сергійовичу, Ви не надто то люб’язні. Людина у  Вас півроку  попрацювала, а варто було їй захворіти, Ви її прямо на смітник спрямували. Ніхто із нас не вічний. – нервово говорив Роман.

- Ти помиляєшся. Навпаки, я чекаю, коли Магда повернеться на роботу. Вона мені потрібна тут. І робочий режим пішов би їй на користь. Я зовсім інше мав на увазі. Але тобі видніше. Ти й справді, краще знаєш її. Роби, як знаєш. Не нервуй так. Висловив свою думку, бо поважаю тебе і бажаю тобі добра. То що? Можна привітати тебе? – шеф піднявся з крісла і протягнув Романові руку.

- Нема із чим, Олексійовичу. Нема із чим. – зблідлими вустами процідив Роман.

- Чекай! Ти зробив пропозицію? – перепитав керівник.

- Вона повернула мені каблучку через 12 годин, після того, як погодилась. Мабуть, добре  все обдумала. – силувато сміючись мовив Роман.

- Але чому? Погодилась, а потім повернула обручку. Щось сталося? – наполягав шеф.

- Так. Приїхала моя улюблена теща. Ось, що сталось!

- А! Теща. – Сергійович голосно розсміявся. – Вітаю Вас, Романе! Вітаю. Це треба вміти, ще не одружений, а улюблена теща вже є. Ви просто молодець – його голос гримів на весь кабінет. Він вхопив Романову руку і тряс її із задоволенням сміючись. Роман не міг зрозуміти, чому він так радіє. Взагалі шеф сьогодні був наче не при собі. Та й Роман теж. Дивний день. Дивний і неприємний. Керівник порадив Романові уважно придивитись до тещі і ще раз добре подумати про одруження і відправив його працювати із таблицями.