Частина двадцять перша. Червоний-червоний.

Аліса і Віктор.

      Сказати, що дружина його здивувала - це зовсім нічого не сказати про стан Віктора. Не часто наші близькі з’являються перед нами у незвичній для них іпостасі.  Його очам раптом відкрилась якась зовсім незнайома жінка. Спокійна, із щасливою усмішкою, вона прийшла вже пізно увечері, як завжди, гарно вбрана і з ідеальною зачіскою. Ці нові короткі кучерики, що обрамляли її личко, пасували їй. Аліса присіла біля Віктора і посміхнулась йому.

    - Аліса! – здивовано вимовив Віктор. - Ти прийшла? Навіщо? Ми ж домовились, що ти відпочинеш. Як ти? – захвилювався чоловік, не зводячи очей з дружини.

     Аліса продовжувала посміхатись і не відповідала. Вона взяла руку Віктора і стиснула її в своїх долонях.

    - Знаєш, Вікторе, я сьогодні подумала, що, мабуть, отримала якесь неправильне виховання. – зітхнула жінка. – І саме може бути причиною моїх переживань зараз.

     Вона знову сумно посміхнулась  і, стиснувши його руку іще раз, відпустила її.  Ота сумна усмішка чомусь насторожила Віктора. Вона, ніби знала щось таке, що вбило її і тепер вона з останніх сил намагається бути живою. І посміхається із потойбіччя.

    - Ти в порядку, Алісо? Ти трохи дивна сьогодні. – схвильовано почав Віктор але жінка швидко приклала свою долоню до його вуст. Чоловік вражено змовк і тільки дивився в обличчя своїй дружині.

   - Не хвилюйся і послухай мене. Я маю дещо обговорити із тобою. – продовжила Аліса. –  Можливо це все дурниці. А може й ні.

    - Я слухаю тебе. – тихо мовив Віктор.

     Аліса знову зітхнула. Як почати? Як можна донести йому свої думки, що з’явились у неї в останні години. Вона повинна якось пояснити йому, що відчуває. Як вона відчуває. Інакше, вони не зможуть бути разом більше ніколи. Кажуть, що одного разу зрозумівши істину, ти ніколи не зможеш  цього забути. Аліса відчувала щось споріднене. Ці нові думки були наче відкриттям для неї.

    - Ви, чоловіки, зовсім не знаєте, як виховують дівчаток. – почала вона. - Якщо у тебе не було сестри, то ти абсолютно не знатимеш, хто - ця жінка, що перед тобою, вона – хто? Що це за істота? Що вона може? Чого вона прагне? Хіба це не страшно, Вікторе? Я б сказала, хіба це не небезпечно? – розгублено запитала жінка. – Ти ж вручаєш їй життя. Свій дім, свій стіл, своїх дітей, своє майбутнє. Правда ж?

    Дружина дивилась прямо йому в обличчя, але ніби крізь нього. Тому Віктор прости хитнув головою, погоджуючись.

    - Ми, жінки, так само вручаємо себе навмання. Якщо у дівчинки був брат, вона хоча б приблизно уявляє, хто буде поряд. Але тільки приблизно, бо всі ми дуже різні. Можна сказати, абсолютно різні.

     Аліса встала і повільно підійшла до вікна.

    - Нас поєднує те, що ми називаємо любов’ю. Але звідки береться бажання бути разом? Ми ж не знаємо, чому ми цього хочемо. Ми не задумуємось. Навіщо? Тебе ніхто й ніколи не вчив, що таке любов. Тебе, мене, усіх нас. Декого вчили, як спокушати, як заздрити, як ненавидіти. Але, як любити не вчили. Ми себе, навіть, не можемо любити, якщо аналізувати наше відношення до свого тіла. Чому ми щоденно отруюємо його? Я думала про себе. Чи могла б я полюбити тебе назавжди, так, щоб ця любов залишилася і за межами смерті?

    - Чиєї смерті, Алісо? – повернув її до реальності Віктор.

   - Будь-чиєї. Твоєї, моєї, неважливо. Просто круг розривається назавжди і, чи змогла б я нести це почуття одна, або, чи зміг би ти?

     Жінка замовкла і продовжувала дивитись у вікно.

    - Я завжди чогось чекала. Наче маленька перелякана дівчинка, я чекала великого розумного чоловіка, який прийде і врятує мене. Від самотності, від вагань, від якоїсь внутрішньої тривоги. Я все відкладала й відкладала своє життя на потім. Я чекала. І ти прийшов.

     Аліса повернула голову і знову, якось розгублено, усміхнулась чоловікові.

    - Ти прийшов, хвала Господу, і я дозволила собі жити. Повнокровно. Щасливо. Несамовито. В мені визріла любов до тебе. Я пройшла усі її етапи.  Від дівочої закоханості до спалюючої пристрасті і безкінечної турботи про тебе. Я ніколи не дякувала тобі за це, бо ніколи це не повставало переді мною такою оголеною істиною. Як ранковий туман зникає з появою сонця, так і мої заплутані думки зникли сьогодні. Ти дав мені дітей і я змогла стати матір’ю. Пережити, відчути усі кольори любові до дітей. За це я теж ніколи не дякувала тобі.

    - Алісо, - намагався перервати потік її слів Віктор. – Алісо, зупинись.

    - Що? – ніби прокинулась жінка. – Що таке?

    - Ти зараз лякаєш мене. – хвилюючись сказав чоловік. – Ти наче прощаєшся зі мною. Будь-ласка, зупинись.

     Жінка підійшла до Віктора і, заглянувши йому в лице, м’яко пояснила:

    - Хіба я сказала, що я прощаюсь із тобою?  Я лише відпускаю ще один етап свого життя, любий. Кажуть, що ми закохуємось в того, хто нас позбавляє страждань або наділяє ними. Я пережила і одне і друге. І все це із тобою. Тобі не здається, що я плідно провела з тобою свій час?

     Віктор ніколи не чув таких слів від дружини. Аліса ніколи не філософствувала, а тут її не зупинити просто.

    - Ти знайшла свою подругу юності? – спробував змінити трохи тему Віктор. – Це ж вона у тебе була майстриня філософствувати?