Частина двадцята. Червоногарячий.

    - Я знаю чудове місце. – збуджено почав розповідати Роман. – Я впевнений, що ти оціниш його.

   - Чому ти такий впевнений – дражнила його дівчина, сміючись.

   - Тому що, по перше - там чудовий шеф кухар . Він просто майстер. По друге - дуже вишукано сервірують вечерю, – продовжував захоплюватися хлопець.

  -  Ти не віриш! – вигукнув він, побачивши, як дівчина зморщила носика. –  Все вирішено. Значить, їдемо оцінити мій вибір. Дай спокій своєму носикові, ти зараз будеш просто в захваті.

     Магда сміялась, а Роман продовжував вихваляти ресторан. Місце було й справді вишукане й не дешеве, але у них був достойний привід.

Аліса. Алізариновий.

     Чомусь саме сьогодні Аліса відчула страшенну порожнечу. Вона перебирала прикраси в свої червоній скриньці і їй знову захотілось плакати. Вже довгий час вона трималась і, навіть, змогла викохати в собі надію на майбутнє чудове життя. Але прийшов день ясності і вона знову покотилася в долину відчаю і недовіри. Віктор зараз намагається її задобрити і перший час це, навіть, тішило Алісу. Вона надіялась, що вони зможуть відновити стосунки, але сьогодні вона не змогла змусити себе піти до нього у лікарню.

    - Господи, пробач мене за легкодухість. – шепотіла вона, дивлячись в дзеркало.

     На неї дивилась симпатична  жінка з модною короткою стрижкою і сумним обличчям. Відрізати волосся було дуже шкода, але так хотілося з’явитись перед Віктором новою жінкою. Зацікавити. Сподобатись. Щодня нове вбрання, нові прикраси, новий макіяж. Вона дуже старалась. І чого там кривити душею, її чоловік теж намагався помічати все це.

      «Теж старався», промайнула думка. Але більше вона так не може. Відчайдушна гонитва за привидом щастя втомила її і спустошила. У неї не було вже почуттів. Ні гніву, ні розпачу,ні хвилювання. Велика гнітюча порожнеча, здавалось, заповнила усі кутики її душі. Її думки, її мрії, її намагання виглядали зараз непотрібним сміттям і пустою метушнею.

    «Все скінчено. Всьому кінець», лунало в голові. Сьогодні зранку вона зателефонувала Вікторові і вперше сказала йому правду:

    - Я не можу сьогодні прийти. Не прийду – спокійно сказала Аліса.

    - Щось сталося? – схвилювався чоловік. – Як хлопці?

    - З дітьми все добре, Вікторе. – мовила жінка. – Вони у школі. А потім у них спортивна секція. Повернуться аж під вечір. Не хвилюйся.

    - Ти захворіла? – запитав, роблячи наголос на першому слові.

    - Ні. Не хвилюйся. Я здорова, але я не можу сьогодні тебе бачити. Я не прийду. - спокійно пояснила Аліса. – Я не знаю, коли прийду.

    - Звичайно. Як хочеш. – швидко відповів він.

      Він не здивувався, він не засмутився, навіть не образився. Йому байдуже. Як хочеш, Алісо. Хочеш приходь, а не хочеш, не приходь. Хочеш живи, а не хочеш, ні. Твої проблеми. Чи ти є, Алісо, чи тебе немає – усе одно. Байдуже. Порожньо. Навіщо таке життя? Вона стомлена. Дуже стомлена таким життям. Досить. Більше немає сенсу це тягти.

    Аліса мовчки піднялась і підійшла до медичної скриньки. Відкрила і посміхнулась. Назовні одразу вистрибнули рожеві крильця. Скільки вона їх таких наклеїла, коли ставила гірчичники дітям? Може десятків зо три. Молодший так боявся гірчичників, що вона змушена була придумати казку, про чарівні рожевокрилі гірчичники і півночі наклеювала на кожен гірчичник маленькі рожеві крильця.

    А ось градусник, вона довго його вибирала. Кумедний Буратіно. Хлопці по черзі «ховали» його під пахву, щоб врятувати від ранкового Карабаса - Барабаса.  

     Казка за казкою і діти гарно їли, тепло одягались і швидко одужували після хвороб. Шкода, що Аліса - не дитина і їй казка не допомагає. Як шкода її. Як шкода їх усіх.

     Ось те, що вона шукала. Імпортне снодійне, а ще заспокійливе й знеболююче. Треба заснути і заспокоїтись. Їй просто треба добре заспокоїтись. Вона помітила папірець і зацікавлено розгорнула його. Щоб це могло бути в аптечці?

 « Я так скучила за тобою.

   За нашими  сонними обіймами.

   За нашими духмяними ранками,

   Без думок,

   Без розмов,

   В солодкій невагомості щастя.

          Де ж ти?

         Де твій голос?

         Печаль, що впала з твоїх вій,

        Все ще на моїй землі.

       Все пусте:

        Всі перемоги і всі такі бажані блага,

Бо тебе немає…»

     Сльози хлинули на папірець. Аліса поцілувала букви і закрила обличчя руками. Не змогла стримати сліз. Розплакалась. Декілька рядків вийняли душу. Плакала довго, голосно хлипаючи. Пам’ять безжально повертала осяяні любов’ю дні. Вони були. Не можна заперечити цього. Не можна зробити вигляд, що то мрії. Вони були. Дні кохання, пристрасті і щастя. Вона не придумала.