Частина дев'ятнадцята.

У Романа наче камінь упав з душі. Треба було вже давно розповісти усе. Він не хотів псувати їх з Магдою налагоджені стосунки і, можна сказати, здорово ризикував. Хто знав, як могла повести себе Магда. Дівчина запросто могла серйозно образитись і послати його до дідька. І він би її зрозумів. Роман сам ненавидів усілякі секретики і дурні непорозуміння. Саме через це він періодично сперечався з Віктором, який полюбляв мутити воду. Звичайно, він ніколи б не дозволив собі так принизитися перед Магдою.

    - Ти чуєш мене?  - Магда вперто чекала його відповіді. – Що тобі сказала мама?

    - Ясю, не важливо, що вона сказала. Важливо, що скажеш ти. Для мене це дуже серйозно і дуже важливо. – намагався змінити тему чоловік. Йому неприємно було згадувати їхню з Інесою зустріч.

    - Що я маю тобі сказати? – розгубилась дівчина. - Я про маму питаю.

Вона вже нібито заспокоїлась, але не хотіла залишати тему його поїздки.

    - Кохана, я не хотів би, щоб ми увесь наш чудовий день присвятили твоїй мамі. – зітхнувши мовив Роман. – З неї почався ранок. Вона буде увечері. Може досить із нас ? – підморгнув він їй.

     Стегно немилосердно обпікала маленька коробочка з каблучкою, що лежала в кишені. Хлопець намагався завершити освідчення, але треба було якось переключити Магду. В голові не було ніяких ідей, та й дівчина зараз була далека від романтики.

    - Ти не скажеш? – ображено надула губки дівчина.

     Чому вона нервувала? Що такого могла сказати Інеса? Та вона й балакати із ним не захотіла.

    - Твоя мама не дуже шанобливо ставиться до твоїх залицяльників. – з гіркотою в голосі мовив Роман.

    - Не дуже. – відлунням повторила дівчина.

    - А зі мною вона взагалі не захотіла говорити. – посміхаючись розповідав Роман. – Вона спочатку уникала відповідей, а потім агресивно заявила, дивлячись мені у вічі, що її дочка, швидше за все, страждає від кохання. А з дому пішла, бо мати не схвалила її вибір.

Краєм ока він помітив, як уважно слухала його дівчина.

    - Вона дуже сердилась на професора, який тебе підтримав. Каже, якби не він, то ви б поговорили і все б з’ясувалося. – продовжував Роман, продовжуючи спостерігаюти за дівчиною.

    - Чому ти поїхав туди? Я не розумію, що ти хотів знайти? – запитала Магда.

    - А ти не знаєш? – владним голосом запитав Роман. – Ти ж довела лікарів до сказу. Нікому нічого не говорила. Лікар уже недобре запідозрив.

    - Недобре? Це яке? – здивувалась Магда

    - Та він уже не знав, що йому й припустити. Думав щось із психікою. – засміявся чоловік.

 Магда опустила голову і почервоніла.

    - Я не здивована. – тихо сказала.

     Ще б пак. Одні сни чого варті. А її поведінка? А Віктор? Нічого дивного, що лікар думав про погане. Вона й сама думала, що потихеньку божеволіє. Останнім часом їй набагато краще. Набагато.

    - От бачиш? Сама усе розумієш. Ти мовчала і страждала, лікар рвав на собі волосся. От  і змушений  був Іван-царевич сісти на вороного коня…

   - Припини – усміхнулась Магда. – Не шуткуй так.

   - Я не шуткую. Тільки даремно я їздив. Нічого не дізнався.

    - Отже вона вважає, що це я так страждаю від кохання? – мовила дівчина і її очі дивно заблищали. – Це я така пестунка зніжена і розпусна? – її голос задзвенів і очі наповнились сльозами.

    - Мама, бачте, не дозволила, так вона давай мліти…через півроку. Це ж треба бути такою паскудою! Це ж треба бути такою потворною. Такою, такою бридкою… - дівчина важко дихала і наче випльовувала слова із себе.

   - Магдо, чого ти? – перелякався Роман. Дівчина раптом перетворилась на дику кішку і чоловік не зовсім зрозумів, на кого було спрямовано цей гнів.

    - Хіба не так? Гидота, а не дівчина. Просто грудка бруду. Нице створіння - розридалась вона і закрила обличчя руками. Сльози протікали крізь пальці і зволожували чоловікові светр, бо Магда плакала і тулилась до Романа. Обіймаючи її однією рукою і судорожно намагаючись знайти в сумці пляшечку із водою, чоловік розхвилювався не на жарт. Що це за випад? Це зовсім ненормально. У нього аж руки затремтіли.

    - Господи, дівчино, заспокойся. Хай говорить, що хоче, Це все дурниці. Вона півроку тебе не бачила. Що вона може сказати? Сказала, щоб мене принизити. Я це так і сприйняв. – умовляв її Роман.

    - Це не дурниці – рюмсала Магда. – Вона моя мати, але ніколи не намагалася мене підтримати. Завжди вибирала найгірший варіант. Ніколи не вірила в мене.

    - Але це неправда, Магдо. – тихо заперечив Роман. – Це абсолютна дурниця. Вона гарної думки про тебе. Настільки, що усі твої шанувальники здаються їй недостойними.

     Магда затихла, а Роман продовжив говорити, щоб відволікти її від дурних думок.

    - Це дуже нормально. Я спочатку повірив їй і засмутився. А потім зрозумів її реакцію. Усе логічно.

   - Хотіла б і я так думати. – витираючи сльози мовила дівчина.

   - Тоді дарую тобі свої думки. Думай і ти так. – пожартував Роман.