Частина вісімнадцята. Червоногарячий.

     Зранку Роман знову перевірив речі. Усе взяв. Він не знав, чого захочеться дівчині і який буде у неї настрій. Отже, набралось чимало речей і чоловік вважав, що готовий майже до всього.

    Рано-ранесенько телефонувала Магда і сказала, що не снідатиме у лікарні і просить його швидше приїздити. Тому Роман летів, як на крилах. Їх плани співпадали, він теж хотів якнайшвидше зустрітися.

     Сонця не видно але й дощу не було і це - великий плюс. Магда зустріла його, радісно обіймаючи і це теж був плюс. Вона чекала його уже одягнутою і удвох вони швидко вийшли з її кімнати. Романові здалося, що Магда схвильована і стривожена.

    - Все добре ?– запитав чоловік, торкаючись легенько її руки.

   - Все чудово. – Хитнула голівкою дівчина. – Швидше, поїхали, – підганяла вона його, ховаючи очі. Вони вийшли у двір і тут Роман чомусь згадав свій сон. Оту страхітливу другу його частину.

     Він тоді швидко заснув і знову опинився у темноті. «Треба знайти Магду» - промайнуло в голові і хлопець швидко побіг коридором вперед, де виднілось світло. Коридор перейшов у вузький тунель і він пішов ним. Наближаючись до виходу, Роман почав розрізняти якісь малюнки, наче діти малювали тут по всіх стінах аж до стелі.

     «Але дитина навряд чи дістане так високо» - розмірковував на ходу чоловік і тут, наче відповідь, назустріч хлопцеві виїхав двоповерховий червоний автобус із дітьми. Діти були дивні. Вони усі мовчали і мовчки діставали довжелезні пензлі, приміряючи, як найкраще дістати до стін. Двоє із них, мало не поцілили в Романа.

    «Це ж треба,- дивувався хлопець – не уявляв, що художні студії вивозять дітей на такі пленери»

      Як виявилось, світло в кінці тунелю не було виходом, то був освітлений великий зал. Паркет, важкі оксамитові штори і балетні станки в кутку.  

     «Магдо! – гукнув Роман. - Де ти?» В пронизливій тиші залу його голос ранив вухо, як лезо. «Який неприємний у мене голос» - подумав хлопець і знову вигукнув ім’я дівчини, поступово втрачаючи надію її знайти. Гарячково розмірковуючи, що робити, Роман почув тихе схлипування і швидко пішов на звук. Хтось беззахисно плакав у цій темноті і щось підказувало йому, що це його дівчинка.

    - Магдо! – гукнув знову – Магдо, озвись!

     Серце вилітало із грудей. Бігти ставало усе важче і тут Роман побачив, як хтось згорблений сидить біля стіни у тунелі. В повній упевненості, що то Магда, він ухопив її за плечі та раптовий різкий звук і вереск розірвали його барабанні перетинки. В його руках корчилась якась маленька істота, дивлячись на Романа злими очицями. За хвилину істота стала дівчинкою із пензлем у руках, що дивилась на нього з погано прихованою зневажливою посмішкою. «Господи, та це ж Інеса Ігорівна», здогадався Роман і відпустив дитину. Насмішкувато і сміливо дивлячись прямо Романові в лице, вона стискала в руці свій довжелезний пензель, наче спис. Її очі темніли і погляд ставав усе злішим. Обличчя дитини більшало і наближалось до Романа. Хлопець був наче паралізований цим обличчям. Він не міг поворухнутись, доки темрява не поглинула його зовсім.

     « Ще б знати, що означає це жахіття» - подумав Роман і знову звернув увагу на тривожність Магди. Дівчина весь час озиралась і в очах зачаївся страх.

    - Ясочко, щось сталося? – запитав її. Магда мало не підскочила від його слів. Вона перелякано дивилась на нього і м’яко накрила долонькою його вуста. Роман поцілував її і накрив своєю рукою її долоньку.

   - Я все скажу потім. – дуже тихо мовила дівчина. – Швидше, будь-ласка, їдьмо.

     Роман хотів засперечатись, що їм дозволено сьогодні погуляти разом і немає сенсу отак ховатись. Але щирий страх в очах Магди переконав його послухати дівчину.

     Майже безшумно їх авто залишило територію лікарні. Роман краєм ока спостерігав за обличчям дівчини, яке розслабилось тільки, коли вони виїхали з міста. Чорні пухнасті вії Магди затремтіли, рожеві губи задрижали і дівчина розплакалась, як дитина. Роман зупинив авто і обійняв її.

    - Не плач, ясочко. Не хвилюйся. Ти ж бачиш, ми втекли. – намагався він втішити Магду але вона зовсім розклеїлась. Намагаючись стримати хлипання, вона витирала підступні сльозини, що горохом летіли по щоках.

   - Ні, так у нас нічого не вийде. Може поділишся? – розгублено говорив чоловік. У нього серце боліло від оцих її сліз. – Магдо, ну ти чого?

     Він обіймав її, цілував її волосся. Дівчина горнулась до нього, але не могла говорити. Сльози душили її.

    - Там, там …- намагалась пояснити вона – …у лікарні.

    - Так, я зрозумів. Щось сталося у лікарні? – намагався зрозуміти хлопець.

   - Там. Вона. – хлипала Магда. – там вона.

   - Там, у лікарні, вона. Хто вона? – перепитував кожне слово чоловік і раптом його опекла здогадка. Вона. Там. Звичайно, там вона. І через це Магда тепер плаче. Перед очима виринули прекрасні жіночі очі, з яких сочилась зміїна отрута. Його сон. Очі Інеси. Це вона там. Інеса не послухала його і прийшла в лікарню. От що за людина? Роман іще міцніше обійняв Магду і притиснув до себе. Тримайся, дівчинко. Тобі доведеться прийняти все, як є. Хлопець чудово розумів, що нічим вже не зможе допомогти дівчині. Тепер вона повинна дати бій своїм страхам. Ніхто, окрім неї цього не зробить. Він зможе тільки максимально її підтримувати.