Частина шістнадцята.

     Справжню любов неможливо розчарувати, оскільки у неї із самого початку немає ніяких очікувань. А фальшиву любов неможливо задовольнити, бо вона настільки глибоко вросла корінням в очікування, що, що б ви не робили, вона ніколи не буде задоволена. Її очікування занадто великі, їх ніхто не в силах задовольнити. Тому фальшива любов завжди приносить розчарування, а справжня любов - задоволення. У цьому світі все просто. Хочеш – люби, а не хочеш – твоя справа. Все живе підкорилось законам любові і тільки людина зуміла все так жахливо заплутати. Ми говоримо про норми, про гордість і обов’язки. Ми сперечаємось про дозволене і заборонене, про прийняте у нашому колі і про неприйнятне. Ми боремось за свої права, як би смішно це не звучало у контексті любові. Пліткуємо про незрозуміле. І в результаті заплутуємось все більше і більше. А, можливо, треба просто прислухатись до себе. Зупинись і послухай своє серце. Хто сказав, що любов – це завжди взаємне? Любити можна і без зворотного зв’язку. Любити, черпати сили у своїй любові для повнокровного життя, для творчої наснаги і очищення душі. Любов розлита у повітрі. І джерело її – не інша людина, а твоє власне серце. Знайдіть той єдиний камертон, здатний розбудити вашу душу, збадьорити ваше тіло. Той, що розширить вашу свідомість і пом’якшить ваше серце. Любов збуджує апетит і настрій, покращує зір і бажання бачити, відточує красномовність і пробуджує вишуканий, властивий тільки вам, смак. Можливо ваша любов зі світом і є - той вищий сенс існування, заради якого ви тут?

     Чому у людей все по іншому? Чому існують зради? Чому людська істота лицемірить? Зрештою, ніхто ж не мусить поряд терпіти неприємне. Ніхто не силує дружити, брати шлюб або вступати в стосунки. Адже не існує однакової формули для усіх. Усі ми різні, то чому прагнемо влаштувати своє життя однаково? Хіба у цьому є глузд?

      Останнім часом, Роман усе частіше став філософствувати на теми любові і взаєморозуміння. Перед ним усе чіткіше проступала істина. Чоловік все краще розумів, якщо Магда не відповість йому взаємністю, він все одно не зможе відмовитись від неї. Він радше заплющить очі на усе і знову повернеться у стрункі ряди її шанувальників, ніж погодиться розірвати таку живу і тремтливу ниточку, що пов’язала їх останнім часом. Дівчина будила у ньому дивні почуття і перевертала усю душу. Іноді він проникався до неї таким щемливим почуттям жалю, ніби Магда була малесеньким покаліченим кошенятком, що страждає, плаче від болю і благає про поміч. Іноді йому хотілось обійняти її і по дружньому, заспокоїти і, посміявшись над її страхами, привести до тями. Але найчастіше у нього виникало тремтливе бажання просто доторкнутися до її шкіри. Часом, це бажання просто спалювало його зсередини. Він змушував себе думати про щось інше, намагався переключати свою неслухняну голову на щось безпечніше. Але марно. Думки маніакально поверталися і перед очима знову виникали знайомі фрагменти: маленька і білосніжна мочка дівчачого вушка, неслухняний каштановий кучерик, витончений вигин алебастрової шиї, що плавно переходить в ключицю… Безкінечні мандри запаленої уяви, безкінечне бажання і щастя.

     Він вирішив не говорити Магді, що її мати приїхала. Він не довіряв іще повністю цій дивній жінці. Роман не розумів її і боявся, що її присутність зіпсує їх із Магдою зв’язок. Такий тонкий, аж прозорий. І такий крихкий. Можливо це було трохи егоїстично, але десь в самому серці, він відчував поступове народження розуміння цієї дівчини. Розуміння її вчинків. Ви ж не будете підставляти свої пальці, коли по них боляче б’ють молотком. Звичайно, ви сховаєте руки, а можливо і самі захочете сховатися від людини з молотком. І як же часто, замість молотка, біль заподіює недбало кинуте слово. Він не дозволить цій жінці, яка здатна язиком отруїти на смерть, зруйнувати хитку Магдину рівновагу. Він буде напоготові.

     Вчорашня зустріч із Інесою Ігорівною а ні трохи не змінила його сприйняття і відношення до неї. Так, йому шкода було самотню жінку, яка через свої страхи не змогла побудувати нормальних стосунків. Але сьогодні він уже був і не впевнений, чи усім ті стосунки потрібні.

 «Можливо, дехто приходить у цей світ руйнувати. Це ті, у кого доля гірше смерті. – міркував Роман. - Доля перемелює їх надії на самому початку життя і, з часом, вони стають могутніми руйнівниками чужих доль. Причому, з фанатичною вірою у свої благі наміри. Ті, що не бажають думати, ті, що не вміють аналізувати. Вони не такі чутливі, трошки тугі душею і зарозумілі. Але все це не гріх. Зрештою, усі ми просто люди. Маленькі небездоганні істоти із примітивними інстинктами і бажаннями.

      «Та я отак скоро Спінозою стану, чи іншим мудрагелем» - кепкував над собою Роман, їдучи вранці до офісу. Сила силенна завдань чекали виконання, а бажання було одне: все покинути і майнути до Магди. І іще один маленький черв’ячок точив його із середини: Магдина мати так і не сказала вчора усього, що він чекав. Скоріше за все, вона знову приходила просто розжалобити його.

     - Давай поділимось своїми думками. Якимись особливими. Можливо ідеями чи планами. Ти розумієш? – запитала лікар Анжеліка. – Це буде, як частина кожної із нас. Так ми краще зможемо розуміти одна одну.

     - Чому? – усміхнулась Магда. – Навіщо Вам мої плани? – сьогодні вона уже шкодувала, що вирішила продовжити спілкування із Анжелікою. Зникла легкість і приємність. Щось було не так, чи з лікаркою, чи із самою Магдою. Дівчина відчувала це шкірою. Вона уже була готова закінчити сеанс, але їй хотілося це зрозуміти.

    - Ну, ось простий приклад. Я ділюся з тобою тим, що дуже люблю конвалії. Я справді їх дуже люблю. Отже, тепер у тебе є зброя, щоб викликати у мене приємні емоції. Ти можеш подарувати мені букетик, або сама використати парфуми з ароматом конвалій. Обидва ці вчинки будуть мені приємні. Чому? Бо я люблю цей аромат. У мене покращиться настрій і все завдяки твоїм знанням. Розумієш?