Частина тринадцята. Магда. Червоногарячий

     - Слухаю, - насторожено відповів Роман.

    - Ромчику, привіт! – чистим щастям полився голос Магди з телефону. – Як ти? Все добре?

    - Дякую, Все нормально – видихнув Роман від здивування. Голос дівчини був такий теплий, такий щемливо щирий. Він забув за ці дні її голос. Він забув, що вона йому – ліки від усього. Її голос. Її очі. У Романа закалатало серце і накотилась гаряча хвиля блаженства.

    - Ти знаєш, лікар дозволив мені поговорити по телефону! – розсипався сріблястим сміхом голос дівчини. – А я вирішили подзвонити тобі. Ти можеш говорити? – перепитала.

    - Звичайно, Магдо, звичайно. Я одне суцільне вухо! – вигукнув збуджено Роман.

    - Це добре, - засміялась дівчина і замовкла, ніби вагаючись.

    - Як ти, Магдо, як почуваєш себе, - не стримався Роман. – З тобою усе добре? Не сумуєш?

    - Ого, скільки питань, – тихо відповіла Магда. – Ти б знав, якби подзвонив – мовила з ледь вловимим докором.

    - Та я б дзвонив, ясочко моя, - ніби жартома говорив Роман. - Але ж твій лікар, це просто якийсь дракон, що охороняє скарби. Він заборонив! –виправдовувався.

    - Ой, правду кажеш. – підтвердила Магда. – Я його не впізнаю. Як ти думаєш, - тихіше мовила. – Може він мене продати хоче?

     Роман  розсміявся уголос. Якщо вона жартує, то значить діло пішло на поправку.

    - Одаліска із мене так собі, але ж є органи! – продовжувала жартувати дівчина. -  Нирки аж дві, легені, серце - тут цілий скарб виходить, розумієш?

    - Одаліска, кажеш, нікудишня? – підколов її Роман

    - Думаю, що нікудишня. Я ж уже підстаркувата дівка – сміялась Магда. – Дешева юшка – хихотіла вона.

    - Слухай, Магдо, може мені тебе купити? Я теж султан іще той!

     Вони жартували і підсміювались, то над собою, то одне над другим. Розмова лилась, як пісня, і було зрозуміло, як вона потрібна була обом. А швидше Магді. Вона ніколи йому не телефонувала, а тут. Невже вона так хвилюється перед розмовою із новим лікарем?

     Магда пересміявшись затихла і Роман чув тільки її схвильоване дихання. Він уявив, як вона тримає телефон своїми ідеальними пальчиками, посмішка, на щоці шовковистий кучерик… Його серце закалатало і він не стримався :

    - Магдо, я кохаю тебе, дівчинко! –тихо сказав він. – Я нікого так не кохав. Ніколи. – і тут же розкаявся, бо дівчина затихла зовсім. Хвилинна пауза забрала у нього здоров’я на пів життя.

   - Романе, я…я в лікарні, ти ж знаєш …у мене щось із головою. Я не знаю,що сказати тобі – захвилювалась Магда.

    - Ти тільки не хвилюйся, Магдо. Ти не повинна нічого говорити. Я не стримався. Лікар мене просто каструє, як дізнається. Давай це буде наша таємниця, добре? – награно заканючив хлопець, рятуючи ситуацію. Вона не повинна нервувати. Жодних хвилювань.

    - Ти гарна дівчина. Ти ж не винна, що хтось там вирішив у тебе закохатись. Правильно?- підказував щосили Роман.

    Він знову не стримався. Зробив чергову дурницю. От чого, питається він лізе зі своїми почуттями? Лікар просив, як дорослу людину, а він…От, що сказати? Просто сором. Слабак. «Це у мене вже щось із головою»- каявся чоловік.

    - Романе, я вдячна, повір. Це так важливо, коли хтось кохає тебе так віддано - дуже серйозно розпочала Магда і Романове серце зупинилось. – я хотіла б зараз сказати тобі «так, і я тебе теж», і це був би чудовий фінал знайомства і дружби. Але... Щодня я живу у такій круговерті емоцій, сидячи одна у своїй кімнаті, що здорова нормальна людина мені не повірить. – Роман перевів подих. Оце щось нове. Він слухав, як то кажуть,  «у всі вуха».

   - Іноді я думаю про тебе.  Згадую тебе і, повір, вся тремчу від бажання бачити тебе. Отоді я думаю, що закохана в тебе і плачу від радості. Через секунду я згадую, що повинна бути відвертою із тобою, і ненавиджу тебе за це, бо змушена відкрити тобі найпотаємніше. І плачу від ненависті до тебе. Я ніколи цього не зроблю. Бо я просто помру, Романе. – Магда зітхнула. – Я б дуже хотіла, але у нас немає майбутнього.

    - Магдо, але чим я такий особливий? – поцікавився хлопець

    - Особливий? – перепитала

    - Ну так. У нас із тобою немає майбутнього. В чому моя особливість? Через що так? – уточнював хлопець свою думку

    - Відкрию тобі секрет, Романе. І то, тільки тому, що ми друзі. У тебе може бути майбутнє, це у мене його не може бути. Я не можу прийняти деякі речі. Я не можу навіть згадувати про них. Але вони поряд зі мною будуть завжди. Доки не лусне моя дурна голова, – додала з відчаєм – доки не зітреться моя пам’ять… Слухай, Романе, а можна змінити людині пам’ять? Як ти думаєш? – її голос дзвенів від захоплення новою ідеєю.

    - Думаю, ти трохи захопилась фантастикою – з нервовим смішком відповів Роман.

    - Романе, а може я фантастичне створіння? – почала знову підсміюватись Магда.

    - Та що ви там з лікарем попиваєте? – вигукнув Роман, підтримуючи її намір завернути розмову в безпечне русло. Краще жартувати, ніж слухати оці її безнадійні прогнози. – Ви там чимось бавитесь? Признавайся! Ви там удвох вже фантастичні створіння.