Частина дванадцята. Роман. Червоногарячий колір.

     Роман встав із-за столу і підійшов до вікна, щоб заспокоїтись і не наговорити лишнього цій незнайомій жінці.

    - Ні. – коротко відповів. – Магда навіть не знає, що я тут.

     В Інеси Ігорівни очі загорілись недобрим вогнем.

     - Молодий чоловіче, Ви –хто? – тихо і обурено промовила вона, не дивлячись в Романову сторону.

    - Ви - хто і що Ви собі дозволяєте? Ви думаєте я двадцятип’ятирічне дівчисько, яке буде слухати Ваші історії?

     Роман повернувся до Магдиної матері і зустрівся з, уже знайомим йому, дивним, наче зміїним осудливим поглядом. Він навіть осміхнувся. Це ж треба, саме оцим поглядом на нього дивилась Магда, коли відчитувала в офісі. Він не боїться. Ця незнайома жінка не має над ним ніякої влади. Бо це не Магда.

     - Раджу Вам заспокоїтись і послухати, все ж таки, «мої історії». – сказав чоловік спокійно і по діловому. – Я теж Вам не двадцятип’ятирічна Ваша дочка. Тому можете не демонструвати мені весь арсенал Вашої прихованої зброї, мене вона не цікавить і не лякає.

    Роман знову повернувся за стіл і сів навпроти Інеси Ігорівни. Жінка сиділа прямо, як циганська голка, яку встромили в дерев’яну лаву, високо тримаючи голову. Тільки вії були опущені.

«Можливо таким чином вона гасить свій передчасно спалахнувший напалм» - подумав Роман.

     Пройшла хвилина. Друга. Роман чекав, що жінка підніме очі. І вона підняла вії і подивилась прямо на Романа. Очі були повні сліз. Роман ледве стримався, щоб не кинутись втішати її. Він з останніх сил тримав паузу.

     - Романе, я хочу бачити свою дочку. – спокійно повторила жінка.

     - Але вона Вас бачити не хоче. – так само спокійно мовив хлопець.

     - Вона так сказала? – сполохано забилися тіні відчаю і страху в жіночих очах.

     - Ні. Але ж це зрозуміло? – теж запитав Роман.

     - Кому зрозуміло? – невпевнено мовила Інеса Ігорівна

     - Нам із Вами. – примирливо відповів чоловік.

     - Чому? – зітхнула жінка.

 «Остання спроба», зрозумів Роман і розважливо пояснив:

     - У Магди, на відміну від мене, є Ваша адреса і номер телефону. Але Ви не знаєте, де вона. Хіба це не свідчить, про те, що вона не хоче…

     - Досить вже. – підвищила голос Інеса Ігорівна. – Чого Ви прийшли до мене? Саме Ви! Що Вам потрібно? – уточнила

     Роман знову піднявся і пройшов по кімнаті.

     - У Вас чудові меблі! Не знаю, що за стиль, але усе розкішно виглядає. Ви - жінка зі смаком. І це видно. Ви розумна жінка і це - теж незаперечний факт. Ви – красива жінка, і я не буду сердитись на Вас.

    Жінка здивовано витріщилась на знахабнілого вкрай молодика і навіть не змогла підібрати слів для відповіді. Отже Роман зарахував собі маленьку перемогу.

     - Так,так. Ви хотіли мене розсердити. Але я теж не дурень. Можливо, це не так очевидно, але повірте мені на слово. Ваша дочка в лікарні. – останні слова кинув, як бомбу і вони поцілили точно.

     Здивування, розпач, страх - всі кольори емоцій відобразились на обличчі  жінки.

    - Отже, часу у мене не багато,- продовжив. – А дізнатись треба! Якого біса Ваша донька переховувалась у цьому ж місті? Чому вона не жила вдома? Я хочу почути це від Вас, якщо Ваша ласка. –  підвів саркастичну риску під своїми словами.

    - Послухайте, юначе, - почала жінка

   - Ви не розумієте, Інесо Ігорівно, я не слухатиму Вас, тому, що на це у нас із Вами немає часу. Я хочу знати тільки одне.

   - Що? Що Ви хочете знати? Як я можу Вам розповісти, те, чого сама не розумію? – ображено відповіла вона.

    - А ось тут вірю! – гнівно заговорив Роман. – Отут правда! Ви – не розумієте! А знаєте чому, Інесо Ігорівно? Бо не хочете розуміти. Вам байдуже! – Роман розійшовся не на жарт. Вона вивела його із себе, ця себелюбна жінка, яка замість хвилюватися за дочку, трималась за якісь свої святенницькі стереотипи. І він став бити її словами.

    - Її знайшли на вулиці! Вона мало не замерзла. Чому? Бо знепритомніла. А чому вона непритомніє, Інесо Ігорівно? Ви, як мати, можете підказати лікарям? Ось тому я тут. Я намагаюсь врятувати Вашу дочку. Я і лікар, який зараз спостерігає за нею. А Ви роздратовані, бо вона машини продає. Це справді варте уваги, шановна мамо? 

  Роман ходив по кімнаті, розмахував руками, рубав повітря і виливав на голову цієї жінки усю знервованість останніх днів.

   Він раптом помітив, що жінка вже плаче і жадібно ловить кожне його слово. Це трохи охолодило його.

    - Якщо у Вас немає щонайменшої ідеї, чому вона в такому стані, то це просто жах. Бо на Вас була велика надія. – вже спокійніше завершив Роман.

    Жінка опустила голову і тихо плакала. В руках у неї з’явилась хусточка і вона старанно витирала нею сльози. В квартирі раптом стало дуже тихо.

    - Ви кохаєте Магду? – тихо запитала вона.

   Роман розгубився. Неждане запитання. Жінки. В саму суть. Чого ти так розпінився питає, значить.