Розділ 25.

Андрій з усіх ніг мчав у бік, звідки долинули жіночі крики. Він відбився від колег і блукав по лісу в пошуках Дани. Ліхтарик здох ще кілька хвилин тому і йому довелось у темряві пробиратись поміж дерев та чагарників. Згодом він помітив якесь світло у далечі. Воно стало для слідчого провідною зіркою.

Серце виривалось з грудей, нагадуючи йому про всі випиті чашки еспресо. Андрій боявся, що спізнився. Він гнав від себе страшні картини, які малював його розум, аналізуючи ситуацію. Слідчий сам не знав, чому не позвав колег з собою, але щось підказувало йому діяти самостійно.

Нарешті він добіг до невеличкої галявини, посеред якої горіла стара занедбана хижа. Він хотів кинутись всередину, однак, полум’я захопило у свої обійми усю споруду і навряд чи хтось міг вижити. Андрій обійшов хижу, наче примара, шукаючи вхід. Одна скупа сльоза скотилась з його зморшкуватих очей, нагадуючи, що в чоловіка ще залишилась душа.

Він не повірив власним очам, коли побачив Дану, яка схилилась над чиїмось тілом. Брудна, розтріпана і заляпана кров’ю – вона мало нагадувала ту жінку, якою була раніше. Андрій швидко підійшов і побачив над ким схилилась жінка. Це був Тимур. Чоловік лежав на траві, ледве дихаючи, і першим привітався зі слідчим:

— Ох і швидко ви їдете… — відпустив він шпильку.

— Ви цілі? Що сталось? — Андрій зустрівся поглядом із Даною і зрозумів – на цій пожежі вона відродилась, немов фенікс.

— В Тимура стріляли. Одна куля пройшла наскрізь, інша – в тілі. Йому треба до лікарні.

— А Денис? — Андрій активував слідчого, який розбирав подію по шматочках.

— Там. — Дана кивнула на хижу, в якій за секунду обвалився дах. — І Олег.

— Хтось вас бачив? — запитав Андрій, роздумуючи над тим, як все виглядало.

— Ні. — відповіла Дана і беззвучно промовила вустами, — Олег вбив Мишка. І Володю…

Андрій мовчав. Він розумів, що сталось у тій хижі і як Дані вдалось вижити. Ситуація мала поганий вигляд в очах закону. На них чекав би не один рік в’язниці. І перед Андрієм встало питання: що робити? Він знав, що закон не завжди може захистити тих, хто цього потребує. Розумів, Дані довелось оборонятись самостійно. Він прийняв єдине рішення, яке рахував правильним і запитав:

— Як ти зачинила двері?

— Там висить замок. — Дана вказала на двері та зі смиренністю чекала вироку.

Слідчий роззирнувся і знайшов міцну товстелезну гілку. Він схопив її обома руками та підійшов до напівзруйнованих дверей, огорнутих полум’ям. Андрій закривав обличчя курткою і нещадно бив по дереву до тих пір, доки чорний від кіптяви замок не злетів додолу. Він штовхнув його у бік Дани й мовив:

— Це треба забрати. — вона з розумінням кивнула на його слова, а він продовжив, — Тимуру не можна в лікарню. Там повідомляють в поліцію про всі вогнепальні. Тут є якийсь лікар?

— Так. Але треба донести його до села. — відповіла Дана, погладжуючи Тимура по щоці. Він час від часу втрачав свідомість.

— Бідна моя спина… — Андрій зняв куртку і простягнув її Дані. Вона завернула в тканину ще гарячий замок.

Низькорослий міцний чоловік стис зуби та підняв кремезного Тимура на руки, як дитину чи кохану. Він хрипів і стогнав, намагаючись втримати майже два мішки цементу.

— Ай, боляче! Ти не міг би обережніше? — з легкою посмішкою на обличчі запитав напівпритомний Тимур. Навіть поранення й біль не могли знищити його почуття гумору.

— А принцеса не бажає сама прогулятись темним лісом? — весело відізвався Андрій і помітив, що чоловік втратив свідомість. — Швидше, треба поспішити. Ти будеш вести нас.

Так їхня трійця подалась через темний ліс в пошуках лікаря. Дана з замком йшла попереду, Андрій, стогнучи, ніс Тимура вслід за нею. Хвилин за п'ятнадцять вони дістались краю Міжвиська і непомітно, наче злодії прокрались до будинку Івасюків. Батько Володі вже спав: у вікнах не горіло світло.

— Не можна, щоб мене хтось бачив. Далі я не піду. А вам з Тимуром треба їхати геть і ніколи не повертатись. Я зроблю все, що зможу, аби про вас ніхто не дізнався. — він притулив напівживого Тимура до вхідних дверей і Дана намагалась втримати друга.

— Дякую, — тільки й змогла промовити Дана, а зрадницькі сльози самі вирвались з очей. Вона обійняла Андрія вільною рукою.

— Не думай про те, що сталось. Хто його знає, як варто вчиняти в подібних випадках. Не жалій Олега, бо він би тебе точно не пожалів! І знищ замок. — Андрій обіймав її як дочку, котрої в нього ніколи не було. — Прощай!

Він побіг назад до лісу, сподіваючись, що його відсутність не встигла викликати питань. На чорній футболці залишились сліди крові Тимура, він відчував як вогка тканина прилипала до тіла, але ніхто не міг помітити цього вночі.

Андрій вийшов на галявину, де догорала хижа і помітив своїх колег та кількох поліціянтів, котрі прийшли раніше за нього. Він за звичкою насупив брови та підійшов ближче, захеканий і вдавано стривожений.

— Що… Що тут сталось?

— Не знаю, ми тільки прийшли. Хтось підпалив старий сарай. А ти де був? Ми вже хотіли тебе шукати.

— Заблудився. Вийшов аж до самого Міжвиська. Марна тривога хлопці. Зустрів я домогосподарку Комарівських, виявляється, Дана посварилась з чоловіком і поїхала геть. Жіночка все бачила.