Розділ 23.

— Їдь швидше! Що ж ти плетешся як хвора бабка?! — Андрій залякав своїм басистим голосом молодого поліціянта, котрий сидів за кермом.

— Та не можу я швидше! Затор, ніхто не дає проїхати. — відізвався молодик у формі, перекрикуючи рев сирен.

— То розжени їх по гучномовцю, пуста твоя макітра! — слідчий і в кращі дні не славився спокійною вдачею. Що вже казати про стресові умови?

Водій послухався наказу старшого і посипав правовими погрозами у гучномовець. Дехто з водіїв одразу намагався від’їхати трохи вбік, аби дати дорогу поліційній автівці.

— Отара овець, а не люди! — збурився Андрій.

Він намагався реагувати на навколишній світ, аби тільки не думати про те, що відбувалось в будинку Комарівських. Його професійна інтуїція підказувала, що по прибуттю поліціянти знайдуть два мертвих тіла, а йому до скону снитиметься обличчя Дани і її печальні очі, сповнені докорів.

— Патруль дістався будинку! Що робити? — відізвався з заднього сидіння колега Андрія.

— Стояти й чекати! — розлючено кинув Андрій, закипаючи від тупості та неорганізованості усіх навколо. — Хай заходять!

Слідчого боялись всі: і колеги, і молоді поліціянти. Про нього ходили різні байки на роботі. Одна із головних переповідала: в дев’яності Андрій працював охоронцем відомого бандита. І так ця байка всім сподобалась, що за два десятки років роботи в органах ніхто не мав наміру сваритись із ним. Чи бодай зробити зауваження на рахунок його запального характеру.

— Ну що там? — нетерпляче кинув Андрій, постукуючи пальцями по коліну.

— В будинку нікого. І ніяких слідів нападу. — відізвався чоловік з заднього сидіння.

— Зовсім нічого? — здивувався Андрій.

— Слухай, туди поїхали нормальні хлопці, я їх знаю. Якщо кажуть, що нічого, значить – нічого. Що далі? Куди поїдемо?

Андрій замовк та насупив брови. Чоло вкрилось довгими зморшками від напружених думок. Як йому знайти Дану й Тимура? Він же обіцяв їй, а справжній чоловік – обіцянок не порушує. Андрій хотів би працювати з такою ж легкістю, як копи в американських серіалах. Щоб за годину Міжвиськ прочісували найвправніші поліціянти, щоб бюджету вистачило запросити кінологів. Але реальність була жорстокою: йому не світило нічого більшого, окрім двох патрулів і двох службових автівок з колегами по відділу. Половина з них взагалі була лишнім баластом, а не допомогою. Фінансування вистачало хіба на купівлю картриджів для принтера, але навіть це доводилось робити власним коштом. Андрій жалкував, що свого часу пережив люстрацію і не змінив професію. Можна ж було піти з органів і розпочати нормальне чесне життя. Тоді б він не кинувся відмивати власну совість, допомагаючи Дані.

— Будинок – марна трата часу. Знайди мені на карті місце вбивства Гарінського Михайла.

— Там ліс. Вони можуть бути де завгодно. — відповів колега.

— Значить будемо прочісувати ліс! — наказав Андрій та нечутно прошепотів собі під носа, — Ти тільки тримайся, я обов’язково знайду вас…

***************************************************************

Дана швидко прийшла до тями. Мабуть, її організм хутко впорався з препаратом у каві завдяки Олегу, котрий роками обпоював дружину. Шкіра на спині несамовито палала, ніби її шмагали батогом. Вона обережно торкнулась зраненої плоті й зрозуміла, що її тягли по землі, наче мішок. Вона лежала на підлозі, притиснувшись щокою до дерев’яних дощок.

В ніздрі бив жахливий запах, викликаючи у голові миготіння болю. Дана розплющила очі та, намагаючись сконцентруватись, роззирнулась навколо. Вона одразу впізнала місце: тут минула більша частина її дитинства. Всередині було темно, лише через шпарини між посохлими дошками до хижі потрапляли останні промені сонця.

Жінка розібрала обриси інших бранців, котрі нерухомо лежали у двох протилежних кутках. Вона кинулась до того, хто лежав ближче до виходу. Наблизившись, Дана впізнала Тимура. На руках і ногах виднілась вправно зав’язана мотузка, що мала убезпечити нападника від спротиву кремезного чоловіка. Дана спробувала привести Тимура до тями, однак, чоловік не реагував на зовнішній світ. Вона оглянула руки, зв’язані мотузкою і заходилась тягнути щільно сплетений джгут у різні боки.

Їй не вдалось вивільнити чоловіка, але Дана змогла ослабити мотузку. Ззовні почулись швидкі кроки, що наближались до хижі. Жінка миттєво кинулась до іншого силуету, який помітила у гнітючій напівтемряві. Він теж лежав обличчям в підлогу і, повернувши його голову, Дана побачила Олега. Кроки стихли й вона напружилась, прислуховуючись до дзвінкої тиші. А потім почулось якесь плескання і через шпарини всередину полетіли краплі невідомої рідини. Дана затамувала подих і спробувала знайти в Олега пульс. Артерія на шиї заледве пульсувала, слабо подаючи ознаки життя. Зловмисник недбало стягнув руки Олега якимось шнуром. Швидше за все, він не вбачав у чоловікові серйозної небезпеки.

Дана поглянула на двері, що вели назовні. Жінка підвелась і почала тихо крастись до виходу, чуючи, як за хижею хазяйнує викрадач. Її лякало навіть власне серцебиття, здавалось, воно може виказати її плани на втечу. Під ногами зрадницьки скрипнула стара дощата підлога і навколо враз усе стишилось. Лише звук її дихання розривав вакуум, що утворився. Дана ступила ще кілька кроків, сподіваючись, що зможе вибратись звідси. Рятівні двері були так близько. Залишалось тільки простягнути руку та відчинити їх.