Розділ 22.

Кава не мала смаку, або ж їм так здавалось. Вона намагалась не думати про свою знахідку, але неприємні образи заповзали в голову один за одним. Від цього не можна було втекти, закрити двері й сховатись десь у безпечному місці. А саме цього потребувала Дана. Тимур не зводив з неї погляду, терпляче чекаючи, доки вона наважиться розповісти йому те, що тривожило душу.

— Я не хочу про це говорити. — мовила Дана, прочитавши німе запитання на його обличчі.

— Твоє право. Однак, коли стається щось погане – краще поділитись з іншими. Ти не повинна нести свій тягар на самоті. — він відпив з чашки та ледь ковтнув каву, яка майже не мала смаку: чи то він погано заварив напій, чи цукор перебив гіркуватий присмак.

— Мені соромно. І я боюсь промовити вголос речі, які після цього стануть правдою – моторошною та незручною. — поряд з ним вона ставала іншою людиною. Дана боялась, що Тимур перестане дивитись на неї з несамовитою ніжністю та відданістю у погляді, якщо дізнається правду про чоловіка, з яким вона десять років ділила все, що мала.

— Хочеш, я розпочну? — запропонував чоловік.

— Ти про що?

— Ти боїшся розповісти мені щось ганебне. І якщо я першим зізнаюсь в тому, за що мені досі соромно – тобі буде легше відкритись. Хоча не знаю, чи зможеш ти прийняти правду про мене. — він стискав і розтискав кулак, повністю зосередившись на цьому занятті, аби уникнути її погляду.

— Ніщо не зможе змінити моєї думки про тебе. — Дана вірила у найголовніше: він не чіпав Мишка. Решту вона могла зрозуміти та прийняти.

— Подивимось… Це сталось, коли мене перевели з колонії у в’язницю. — волосся на шкірі стало дибки й Тимур сам здивувався, як ці спогади впливають на нього, не дивлячись скільки часу збігло відтоді. — Знаєш, як там люблять зустрічати новачків?

— Здогадуюсь. — Дана нервово ковтнула кави.

— Був один в’язень, який вирішив, що я маю вступити до його банди: вони продавали наркотики та спиртне у в’язниці. Крім того, він відповідав за телефонний бізнес – дзвінки із банку. Одним словом, вони займались усім, що приносило гроші за колючим дротом. Коли я відмовився приєднатись, мені вирішили влаштувати життєвий урок. Я знав, що зі мною зроблять, якщо не дати відсіч. — обличчя Тимура посіріло, поки він вів розповідь.

— Як би все не склалось – тобі немає чого соромитись. — Дана уявила найгірший сценарій і ледь втримала сльози. Жодна людина не мала проходити через подібне.

— Повір, мені є чого соромитись. Я настільки боявся цього, що просто озвірів. Коли вони учотирьох оточили мене, щось клацнуло у голові, ніби перемикач режимів між нормальною людиною та монстром, готовим голіруч розірвати своїх ворогів. Я не пам’ятаю, як відбивався. Але троє з них отримали серйозні травми. З їхнім ватажком все вийшло гірше. Дано, я зламав йому хребет… Назавжди посадив людину в інвалідне крісло. Якби я міг повернути час! — Тимур зажмурив очі та потер їх пальцями, не показуючи їй власних сліз. Почуття провини переслідувало його кожного дня. І не тому, що він жалів того покидька. Тимур не міг змиритись з тим, що взяв на душу гріх і покалічив людину.

— Це ж був самозахист. А що вони зробили б з тобою, якби ти не дав відсіч? — Дана протягнула йому руку через стіл. І Тимур відповів на її жест. Він тримав долоню жінки настільки міцно, ніби це була остання ниточка, що зв’язувала його з мирним життям на волі.

— Я міг не бити так сильно і все одно захистити себе. Де тонка межа між самозахистом і бажанням знищити того, хто загрожує твоєму життю? Я досі цього не знаю…

— Ти боїшся, що здатен зашкодити комусь? — зрозуміла Дана.

— І так, і ні. В мене немає бажання шкодити людям, але інколи я згадую те шалене почуття й розумію, що всередині спить звір.

— В кожному з нас спить цей звір. І ми самі приймаємо рішення випускати його назовні чи ні. Як бачиш, Олег випустив. — Дана й справді відчула, що може довірити Тимуру найгірше зізнання.

— Ти про пожежу? — Тимур потер долонею очі, бо в них почало двоїтись від напруження.

— Як би жахливо це не звучало, але пожежа – це не найгірше. — Дана не допила каву і відставила чашку вбік.

З перервами, жахливими подробицями й поодинокими сльозами вона розповіла йому про свою знахідку та про важку вдачу чоловіка. Слова виривались з неї водоспадом, даруючи необхідне полегшення. Дана слідкувала за Тимуром, його виразом обличчя. Та чоловік не виказав і натяку на відразу до неї. Лише жалість і праведний гнів осяювали його погляд. Дана розслабилась і відчула, що повернулась до нормального стану. Олег тягнув її на дно саморуйнування у той час як Тимур став для жінки рятівним літаком, що відносив високо у небо. Туди, де темрява не могла торкнутись її.

— Він мені ніколи не подобався. Ще в дитинстві я вважав його надто нахабним. Але навіть припустити не міг, що він здатен на таке. — вражено відповів Тимур. — Я йому руки повідриваю, коли зустріну!

— Не треба. Олег – це моє особисте випробування і я маю пройти через нього без твоєї допомоги. Після смерті Мишка я втратила волю і жагу до життя. А може – їх у мене відібрали батьки та чоловік. Хай там як, а я хочу повернути собі своє. Хоча б заради Ігоря, аби він мав хороший приклад перед очима.

— Хто такий Ігор? — Тимур трохи не підскочив, почувши чоловіче ім’я. У той момент земля втекла у нього з-під ніг.