Розділ 20.

Недалеко від хижі, де любили збиратись четверо друзів, знаходилась невеличка галявина. Колись тут ріс огрядний розкішний дуб, який роками тихо спостерігав за лісом і людьми, що були лише гостями в його володіннях. Потім дерево зрізали через якусь незначну причину, що виглядала правдиво лише на папері, і на згадку про нього залишився тільки величезний пеньок, на якому одночасно могли поміститись п’ятеро.

Дана прийшла сюди одразу після розмови з матір’ю. Саме тут вони з Тимуром бачились востаннє того фатального вечора. Вона навмисне призначила зустріч на їхньому старому місці, аби уникнути допитливих поглядів мешканців Міжвиська. Дубовий пеньок здавався їй набагато меншим, аніж вона пам’ятала. Загалом все виглядало інакшим через те, що й вона змінилась назавжди.

Зовсім поруч Дана почула кроки та обернулась. Тимур розмірено крокував до неї, роздивляючись ліс навколо. Для нього теж усе змінилось, але залишилось дещо, що зв’язувало його з минулим. Він дивився на Дану і знову відчував легкий трепет у серці, як сімнадцять років тому. Тимур обожнював її кучеряве волосся, ледь помітні веснянки на носі та бліду шкіру. Хоч вона сильно змінилась, але його серце все ще відчувало у ній Дану, яку він покохав колись.

Вони ніяковіли як тоді – у дитинстві. Здавалося б дорослі не здатні на ті ж невинні дитячі почуття, однак, і Тимур, і Дана все ще пам’ятали, як це – кохати когось просто так, без усіляких логічних причин та мотивів.

— Чому саме тут? — запитав Тимур.

— Тут майже ніхто не ходить. Я не хотіла, щоб нас бачили разом. Це надто дивно, люди не зрозуміють. — Дана гострим ножем відрізала правду, яку навіть не намагалась пом’якшити. Вона хотіла прогнати геть напрохані почуття, що змушували її серце битись частіше.

— Мені й справді варто триматись від твоєї родини якомога далі. — Тимур різко повернув собі тверезість розуму й непомітно відступив на пів кроку назад. Аромат її парфумів затягував чоловіка в сіті, з яких не було шансу вирватись.

— Добре, що ми розуміємо одне одного. — Дана відчула розчарування, але продовжувала твердити собі, що так буде краще. — Мама розповіла мені, що Мишка всиновили. В нього була рідна матір, яка продала сина одразу після народження. Зараз Андрій шукає інформацію про його сім’ю.

— Гадаєш, тебе переслідує вбивця Мишка? — припустив Тимур.

— Не знаю. Навіщо йому полювати на мене? Як смерть Мишка пов’язана зі мною? Голова йде обертом. — Дана відчувала свою провину за те, що не вберегла брата.

— А якщо смерті твого брата йому стало замало? Можливо, причина у ваших стосунках? Ви завжди були близькі. У в’язниці я чув багато історій і причин, через які люди вбивають. І, частіше за все, логічними вони здаються тільки вбивці. В нашій ситуації все може бути так само. — Тимур скривив вуста, згадуючи своє життя серед найгірших представників людського роду.

— Не знаю, як це пояснити, але мені здається, що причина криється в іншому. Я й справді винна у смерті брата… — Дана закрила обличчя руками. Вона не хотіла бачити Тимура в той момент, коли він почує правду.

— Про що ти говориш? — він підійшов до Дани, не залишивши між ними простору, і обережно прибрав її долоні від лиця, аби поглянути в очі жінки.

— Я ще нікому не розповідала про це. Всі думали, що Мишко втік від мене, а насправді… Я прогнала його! Прогнала, бо поспішала на побачення з тобою. Він залишився зовсім один і хтось скористався з цього. Якби я не була такою дурною егоїсткою! Ти теж постраждав через мене. — Дана вибухнула сльозами й він притис її до себе, відчуваючи судоми, з якими сльози покидали її тіло.

— Ти сама була дитиною. Ніхто не міг знати, що все скінчиться саме так. Та й батьки не мали весь час вішати на тебе брата. — Тимур говорив щиро, якщо він і вважав когось винними, то саме батьків Дани.

Вона відчувала, як намочила його футболку своїми слізьми. Проте не хотіла розривати їхні обійми, котрі повертали їй тверду опору під ногами. Дана боялась, що Тимур зненавидить її після правди, яку вона скинула на нього, наче бомбу. Але його великодушність і глибокі почуття до єдиної жінки, котру він кохав, стерли усе погане. Він не стримався і поцілував Дану в чоло. Жінка стрепенулась і швидко відступила. Ніжний жест змусив її опам’ятатись. Востаннє, коли вони дозволили собі бути щасливими усе закінчилось трагедією.

— Нам не варто… — злякано мовила жінка. — Після всього, що сталось, ми навряд чи маємо право.

— Так, вибач. — його серце розривалось на частини від однієї думки про те, що вони більше ніколи не зможуть обійнятись без цих гірких спогадів.

Недалеко від них тріснула гілка, ламаючись під чиїмись важкими кроками. Дана злякано обернулась, але побачила лиш молоду густу зелень, яка вкривала кущі. Гілля трохи гойдалось, наче хтось потривожив його необережним рухом. Тимур прислухався і почув швидкі кроки, що віддалялись від них. Він хотів кинутись навперейми нахабі, який підглядав за ними у найінтимніший момент зближення, однак, Дана вчасно затримала його.

— Нехай! Мені все одно, які чутки про нас ходитимуть. Ти ні в чому не винен.

— А якщо це був переслідувач? — не вгамовувався Тимур.

— Тим більше не варто гнатись за людиною з пістолетом. Якби він хотів мене вбити, то вже вчинив би бажане. — Дана на мить відчула, що її життя закінчиться тут – у Міжвиську. Але й словом не обмовилась про це Тимуру.