Розділ 17.

Він довго збирався з думками та підбирав слова, а вона, ніби зависла між двох світів і боялась полетіти в небуття, якщо не втримається бодай за один із них. Кавоварка готувала наступну порцію еспресо, хоча обоє й так вже знаходились на межі. У кухні повисла напруга і тільки вона не давала Дані втратити сенс усього сказаного.

— Ти віриш, що Бог може покарати людину ще при житті? — з шаленим виразом обличчя запитав в неї Василь Михайлович.

— Ми самі караємо себе, навіть якщо не помічаємо цього. — Дана не розуміла, чим скінчиться їхня розмова.

— Коли поліція прийшла до нас вперше, Володя сказав правду: вони з Тимуром та Олегом гуляли в лісі, а потім разом повертались додому. І я бачив на власні очі, що саме так було. Але згодом до мене прийшов батько Олега.

— Навіщо?

— Він хвилювався через те, що поліція нікого не затримала за вбивство твого брата. Люди почали перешіптуватись, мовляв: хтось із хлопців вбив дитину. Дано, ти ж знаєш, що в тому лісі гуляли лише ви.

— І що? Ви вирішили повісити усе на Тимура? — гнівно проричала жінка.

— Батько Олега переконав мене: якщо швидко не знайти винного, то відповідальним зроблять когось із наших синів. Я боявся навіть подумати, що Володя міг вчинити те звірство. Потім я знайшов одяг в якому він повернувся додому й перевірив – на ньому не було ані краплини крові. Якби він бив Мишка палицею, то бризки залишилися б на ньому. Я лікар і знаю про що кажу. — здавалося, наче Василь Михайлович зменшився й трохи всох під розлюченим поглядом Дани.

— Так в усій цій брехні винен батько Олега?

— Ми обидва винні. Він лише зіграв на моїх батьківських почуттях. Ми вирішили заборонити дітям спілкуватись з поліцією і дали свідчення за них. Єдине, на що ми вказали, що хлопці того вечора не бачили Тимура. Це все. Я не знав, що тато Олега почне розпускати чутки про хлопця на увесь Міжвиськ. Твій батько досить швидко повірив у вину Тимура. А далі ти й сама знаєш… — чоловік важко дихав, розповідаючи секрет, який беріг роками.

— Сімнадцять років! Ви вкрали в Тимура сімнадцять років життя! — Дана з відразою дивилась на господаря будинку.

— Я вчинив великий гріх і поніс за нього найстрашнішу кару. Але послухай, Дано, будь ласка. Можливо ми поспішили з висновками, можливо все було якось інакше, однак, ніхто, окрім Тимура, не міг вбити твого брата!

— Ви знаєте, як все могло статись. І те, що ви не знайшли крові на його одязі – абсолютно нічого не значить! — Дана знала, що Володя не здатен був хоча б пальцем торкнутись Мишка, але в той момент вона хотіла завдати чоловіку найбільшого болю своїми словами.

— Я заслуговую на кожне гнівне слово, сказане тобою. — чоловік покірно прийняв усю ненависть Дани, що звалилась на нього.

— Раніше я не розуміла, як життя Володі могло зійти з колії. Не могла знайти причин, які змусили його повільно нищити себе зсередини. Але тепер все стало на свої місця!

— Думаєш, що можеш завдати мені гострішого болю, ніж я вже відчуваю?

Дана не знайшла, що відповісти. Усі її слова були колючими, важкими, отруйними. Лють, що роками жила у ній, вирвалась зі страшною силою. Вона навіть не поглянула на Василя Михайловича, котрий сидів за столом, опустивши голову. Дана підвелась і, наче сновида, виповзла з мертвого будинку, огорнутого павутиною спогадів.

Міжвиськ оточила темрява, яка подекуди розтискала свої міцні обійми й впускала світло вуличних ліхтарів. Вперше за останні дні тривога покинула Дану. Її серце стискалось не від страху, а від почутої правди. Роками вона вважала себе жахливою людиною через те, що кожного дня згадувала Тимура, не дивлячись на вирок суду. Насправді ж душа жінки виявилась більш справедливою, аніж сама Феміда. Бо очі Дани застеляло простирадло любові, яке не дозволило їй повністю повірити у вину Тимура.

Вона плелась темними вулицями, забувши про все на світі. Чим далі від центру Міжвиська відходила жінка, тим рідше зустрічались ліхтарі на вулиці. Дана забрела на околицю поселення, де мешкали місцеві фермери та пенсіонери, які відмовлялись продавати свою землю столичним чиновникам середньої ланки. Звісно, з кожним роком їх залишалось все менше. Ноги привели її до одного закинутого будинку, що назавжди закарбувався в пам’яті.

Старий дерев’яний паркан покосився від часу. Залишки зеленої фарби намагались втриматись на покручених сухих дошках. Подвір’я виглядало занедбаним і трава проростала через потрісканий асфальт, забираючи назад свій простір. Будинок здавався покинутим, у вікнах не горіло світло. Але Дана почула дивний тріск, що видався їй знайомим. Він нагадував звук увімкненого зварювального апарату.

— Гей! Є хто вдома? — гукнула жінка. Подув легенький вітерець і її шкіра вкрилась мурахами від нічної прохолоди. Футболка майже не зігрівала і Дані стало вельми незатишно.

Ніхто не відповів на її питання. Тріск віддалено шумів за будинком і змушував Дану набратись хоробрості та увійти без запрошення. Дерев’яна низька хвіртка не була перешкодою: засув давно поржавів і тримався на чесному слові й через те ним ніхто не користувався.

Вона повільно зайшла на подвір’я, намагаючись розгледіти куди ступає в темряві. Дана підійшла до будинку і зазирнула в темне вікно. Всередині точно нікого не було. Пройшовши трохи далі, жінка побачила бліду смугу світла, що визирала з-за будинку. Вона одразу поспішила до джерела освітлення, намагаючись втекти від тіней, що чигали на неї у темряві.