Розділ 13.

Дана втекла з клятої стоянки одразу після дзвінка. Вона не відповіла на питання Тимура, бо не знала, чи варто вірити його словами. Так, їй здавалось абсолютно неможливим те, що він міг забрати у неї Мишка. Але ж докази! Вони стали рушійною силою в процесі над Тимуром.

У той злощасний день він зустрівся з Даною, а Володя з Олегом гуляли біля хижі. Вона провела із ним понад годину та подалась додому. Де він був до того, як повернувся до бабусі з дідусем? Що робив? Чому він сказав, що гуляв з хлопцями, а потім разом із ними повернувся додому? Володя й Олег не хотіли підставляти друга, але коли дорослі надавили на них, вони зізнались: ніхто із них не бачив Тимура того дня. Лише Дана зізналась, що провела час разом з другом. Але її ніхто не слухав – поліція вже знала відповідь на своє питання.

Він подарував їй дешевий дитячий ланцюжок з підвіскою у формі сонця. Вона берегла його всі ці роки, але майже не діставала зі сховку. Можливо, краще було б викинути прикрасу разом з усіма спогадами, що вона таїла в собі. Проте рука не підіймалась позбутись чогось настільки важливого. Ланцюжок давно потемнів і втратив свою привабливість, як і їхня дитяча симпатія.

Дана вешталась біля лабораторії та боялась повертатись на стоянку. Вона не хотіла знов бачити Тимура і його благальний вираз обличчя. Найкращим рішенням було б поїхати на роботу і спробувати допомогти іншим, якщо вона вже не могла допомогти собі. Повернувшись на стоянку, Дана побачила, що автівка Тимура зникла і вона могла спокійно поїхати у власних справах. Жінка дістала телефон і набрала номер Ігоря. Вона намагалась перевіряти його кожні кілька днів, аби впевнитись, що з хлопчиком все в порядку.

Телефон Ігоря не відповідав. Дана подивилась на годинник і з розчаруванням зрозуміла, що він скоріш за все у школі. В підсвідомості нишком майнуло недобре передчуття та втекло, наче ледь помітна тінь. Дана завела автівку й поспішила на роботу. Ранішній інцидент вибив її з робочого графіку й вона заздалегідь відчувала наслідки.

— Алло! — відповіла Дана на дзвінок Марини.

— Ти де? — стривожено запитала колега. — Віра Петрівна літає як гарпія в пошуках жертви.

— Вже їду. — відповіла Дана й надто швидко звернула, змушуючи водіїв чортихатись їй услід. — Можеш прикрити?

— Вже прикрила. Сказала, що ти терміново поїхала до стоматолога. Але вона не повірила. Поквапся! — порадила Марина і завершила дзвінок.

Дана мала складні відносини з Вірою Петрівною. Остання не могла звільнити жінку, знаючи про можливості її сім’ї, але не відмовляла собі в задоволенні попсувати їй нерви. Дана все терпіла і ніколи не жалілась Олегу. Вона всіляко уникала можливості використовувати своє становище. Статки батьків та чоловіка не приносили їй нічого, окрім сорому. Вона почувалась винною в тому, що брудні гроші забезпечують їй певний рівень життя. Водночас Дана любила своє комфортне безбідне існування – ось такий парадокс. Здавалось, вона потрапила у порочне коло, яке ніколи не зможе розірвати. Бо за його кордонами життя ввижалось важким і непередбачуваним.

— Чому це ти спізнюєшся? — з презирливим виглядом поцікавилась огрядна жінка.

— Була в стоматолога. Зуб розболівся, Віро Петрівно. — Дана як завжди пасувала перед іншими. Вона навчилась опускати голову і слухатись тих, хто мав над нею хоч якусь владу. Безглузда звичка  родом з дитинства. Дана ненавиділа себе за слабкість і непереборне бажання уникнути конфлікту за будь-яку ціну.

— Я думала в тебе давно вініри стоять. — Віра Петрівна поглянула на підлеглу з переможним вогнем у витрішкуватих, погано нафарбованих очах. — Ой, Даночко, можу порадити хорошу клініку! Мені все зробили просто чудово. Звісно, працюють вони лише з віп-персонами.

— Дякую, але я поки не маю можливості оплатити таку клініку. — Дана ледь не прикусила язика, щоб покарати себе за усвідомлене підлабузництво. Але її тактика мала ефект.

— Ох, шкода! Звертайся, якщо щось зміниться, — Віра Петрівна демонстративно усміхнулась, показуючи керамічне багатство у власному роті. Її вельми потішило зізнання Дани й наступні пару годин вона перебувала у піднесеному настрої.

Жінка з полегшенням видихнула, коли її керівниця зникла за дверима кабінету. Дана знову й знову дзвонила Ігорю. Але голос робота у телефоні монотонно повторював одне й те ж: «Абонент тимчасово недоступний». Потім настала черга Оксани – його мами. Дана шалено хвилювалась і мусила дізнатись, чому Ігор не відповідає.

— Що треба? — без привітання рявкнула Оксана у слухавку.

— Де Ігор? Чому в нього вимкнений телефон? — Дана теж не гаяла часу на фальшиву ввічливість.

— На екскурсію поїхав з класом. — лінивий, не зовсім тверезий язик заплітався навіть на короткому реченні.

— На яку екскурсію? — уточнила Дана.

— Ну, до Львова чи в Тернопіль… Десь у той бік. — поруч з Оксаною чувся чоловічий голос. Після цього вона обірвала дзвінок та вимкнула телефон.

— Як ти мене дістала! — викрикнула Дана, не стримавшись.

Вона одразу відчула, що сталось якесь лихо. Не міг Ігор поїхати на екскурсію: його матір не дала б сину грошей навіть на одяг, не те, що на подорож з класом. У квартирі явно знаходились сторонні люди, отож, хлопчик міг за звичкою утекти на вулицю, аби не отримати прочуханки від маминих кавалерів. Дана з жахом уявила, що Ігор тиняється по небезпечному району, ніби червоний прапорець для різних злочинців. Вона подзвонила у школу, де вчився хлопчик. Після невеличкого очікування її з’єднали з директором. Він уважно вислухав Дану і через двадцять хвилин повідомив їй невтішну новину: