Розділ 11.

Кілька днів тривога літала у повітрі, немов тополиний пух у червні: набридливий та всюдисущий. Дана відчувала тривожні зміни в повітрі. Вона не дозволяла собі втрачати пильність, безперервно роздивляючись обличчя перехожих та автівки, що проносились поруч. Жінка втомилась від постійного напруження, але боялась не помітити вчасно свого переслідувача.

І на фоні дивного  тривожного стану, Дана весь час думала про жовту курточку, яку отримала від незнайомця. Вона намагалась пригадати, що ж стало з речами Мишка після його смерті. Та з нею ніхто й ніколи не обговорював ці питання. Просто одного дня кімната брата спорожніла. Ніби його взагалі не існувало. В неї не залишилось ані фото, ані якоїсь дрібнички на згадку про нього. А потім кімнату переобладнали під кабінет для її батька. Дана почувалась зрадженою: їй здавалось, що лише вона пам’ятає про Мишка і живе з жахливим болем після його втрати.

Дана тонула у паперовій роботі. В неї не вистачало терпіння для пустої бюрократії. Але в цьому й полягала основана частина її праці. Знудившись остаточно, вона подалась до кавового автомата: важко було назвати кавою те пійло, яке видавала машина. Однак це було в рази краще, аніж повна відсутність кофеїну. Набравшись сил, Дана нарешті подзвонила батьку.

— Привіт. — в телефоні прозвучав знайомий чоловічий голос. — Щось сталось?

— Ні, — Дану нервувало це питання. Звучало воно так, ніби батьки весь час очікували, що вона опиниться в біді. Можливо, вона перебільшувала. Між нею та батьками ніколи не було близьких стосунків і як підсумок: спілкувались вони напрочуд рідко.

— Тобі щось потрібно? — заклопотано запитав чоловік, а в телефоні почулось як він перебирає папери.

— Хотіла дещо дізнатись… — невпевнено розпочала жінка. — Що ви зробили з речами Мишка?

— Навіщо ти питаєш? Може не треба ворушити минуле? — виховательським тоном запитав Віктор Володимирович. Про те, що він – батько, чоловік згадував лише тоді, коли вважав за потрібне вказати доньці на її місце в сімейній ієрархії.

— Я просто цікавлюсь. Хотіла б взяти щось на пам'ять. — Дана закотила очі. Як же ж важко було розмовляти з цією людиною. Але в порівнянні з матір’ю він вигравав.

— Ми все перенесли в господарську будівлю.

— І те, що віддала поліція? — Дана ходила по крихкому льоду.

— Абсолютно все. Твоя мама вважала, що так буде краще, аніж просто викинути речі на смітник.

Дана на секунду завмерла. Вона не вірила власним вухам. Хіба міг батько, який втратив сина, викинути останню згадку про нього на смітник? Ким треба бути, щоб взагалі додуматись до такого? Дана намагалась хоча б поважати батька, як хороша донька. Але насправді він не заслуговував цього. Дана знала надто багато про його походеньки й те, як він розбагатів. Володимир Комарівський не був хорошою людиною: ані в сім’ї, ані за її межами.

— Зрозуміло. — тільки й змогла процідити Дана.

— Ти не зможеш нічого забрати. — в кабінет до чоловіка зайшла секретарка і вони почали щось обговорювати. Дана чула, як батько з ентузіазмом відволікся від розмови з донькою.

— Чому?

— Ділянку цього року підтопило коли сніг сходив. Вода потрапила в будівлю і залила все. Довелось викинути речі – на них вже пліснява з’явилась.

— Мені треба бігти, тату. Бувай! — Дана поспішила завершити розмову, доки могла ще хоч якось тримати себе в руках.

Її бентежили слова батька. В першу чергу те, як спокійно він реагував на згадку про покійного сина. Дана згадала, що в дитинстві Мишко більше тягнувся до матері. Батько ігнорував його і, якщо вже доводилось проводити час з дітьми, він обирав Дану. Хоч і неохоче.

 А по-друге: йому було абсолютно начхати на можливість зберегти бодай згадку про свою кровиночку. Все це взагалі не вкладалось в її голові. Особливо, беручи до уваги той факт, що батько завжди мріяв про спадкоємця. Дана не раз почувалась менш цінною, аніж ефемерний син, якого так хотів отримати голова сімейства Комарівських.

Від кави й величезної кількості думок у Дани розболілась голова. Перед очима все пливло й складалось у чудернацькі візерунки. Марина пройшла повз подругу, поспішаючи у справах, і помітила як та зблідла, обернувшись на мить.

— З тобою все гаразд? — занепокоїлась колега.

— Та… Поговорила з батьком. — Дані не стало сил щось вигадувати.

— Дано, не бери близько до серця. До всього треба ставитись з позитивом і життя віддячить тобі взаємністю. — Марина захоплювалась різними езотеричними практиками й вважала, що будь-які події людина сама притягує у своє життя.

— Зі мною все добре, — мило всміхнулася Дана. Її дратували пусті поради від людей, котрі ніколи на власній шкурі не відчували того, через що довелось пройти їй. — Ти поспішаєш?

— Ох, найменшого треба забрати з дитсадка, а по дорозі – відвезти двох старших на секцію. А після того ще купа справ. — Марина метушилась навіть тоді, коли стояла на одному місці.

— Біжи, не хочу тебе затримувати! — люб’язно відповіла Дана й, попрощавшись, подалась до кабінету.

Інколи її страшенно дратував вічний оптимізм Марини. Вона не хапала зірок з неба, але мала легке життя, яке одразу дискредитувало жінку в очах Дани, коли справа доходила до серйозних життєвих проблем. Марина захоплювалась психологією і навіть вважала себе непоганим експертом. От тільки вона жодного разу не зрозуміла, що її колега потерпає від домашнього насильства. Не зовсім дивовижні навички для психолога.  Дану розсмішила ця думка. Вона уявляла вираз обличчя подруги, якби наважилась відверто переповісти тій історію свого життя. Чи залишилася б після цього Марина такою ж невиправною оптимісткою?