Розділ 10.

Сталось щось насправді дивне: Олег повернувся додому о восьмій вечора і навіть прихопив по дорозі вечерю. Чоловік навідався в їхній улюблений грузинський ресторан та замовив пару страв, які обіцяли Дані кілька напружених годин у спортзалі.

Вона накривала на стіл у той момент коли зрозуміла – щось не так. Він вийшов з душу у домашньому одязі та став позаду неї, свердлячи дружину поглядом. Її руки затремтіли й тарілки, що вона тримала, видали характерний дзенькіт. Буря наближалась, змушуючи Дану стиснутись, наче пружина.

— Давай допоможу. — запропонував Олег і забрав у неї тарілки. Здавалось, він насолоджується її страхом.

— Дякую, — максимально спокійно відповіла Дана і навіть спробувала усміхнутись. Але, зустрівшись з його холодним поглядом, вона різко відступила на крок назад.

— Я передивлявся сьогодні відео з камер. Так дивно: фрагмент за вчорашній день кудись подівся… — він поправив виделку і ножа біля тарілки, виставляючи їх симетрично.

— Може якийсь збій? — Дана вдавала, що все в порядку, а сама поглядала в бік ванної кімнати. Жінка вираховувала, чи встигне добігти до сховку й зачинитись.

— Я теж так подумав. А потім зателефонував в службу підтримки. Знаєш, що там розповіли? — його очі вп’ялись у зблідлу жінку, як холодні металеві кайдани в зап’ястя в’язня, що йде на ешафот.

— Що? — до клятої ванни було так далеко: тринадцять кроків для неї та шість – для нього.

— Відео видалили з твого облікового запису. Нічого не хочеш пояснити? — Олег завмер, наче хижак, що готується до нападу.

— Я випадково видалила. — тремтячим голосом відповіла Дана, — Принесли посилку з моїм замовленням, а коробку хтось надірвав. От я й зайшла подивитись: чи її принесли такою, чи хтось це зробив навмисне…

— Ти мене за ідіота рахуєш? — ось і настав той момент, коли його сутність вирішила прорватись назовні.

— Ні, чесно! Клянусь, я не навмисне! — Дана повільно відступала у напрямку ванної. Олег дозволив їй це, граючись з нажаханою дружиною, немов кіт із мишею.

— Ти мені зраджуєш? Приводиш когось до нашого дому і смієшся з мене?

Дана не встигла відповісти, лише набрати в легені повітря. Олег зробив один крок і його осатаніле обличчя опинилось прямісінько над нею. Жінка тремтіла усім тілом і намагалась відскочити, але він схопив її за руки. Вчепився своїми дужими лапами в тонкі зап’ястя з такою звірячою силою, що від болю вона скрикнула, а з очей полились сльози. Дана плакала через власну безпомічність, через те, що вже безліч разів переживала цей кошмар і досі нічого не змінила.

— Ти зраджуєш мені? Зраджуєш? — він здобрив власні питання принизливою лайкою на її адресу.

— Пусти, Олеже, будь ласка… Мені боляче! — останні слова вона прокричала істеричним тоном і це ще більше розпалило тваринну лють чоловіка.

— Може ти його приволокла додому? Дочекалась свого зека? — Олег на мить зупинився і, важко дихаючи, намагався прочитати в її очах чесну відповідь.

— Припини… Я нічого не зробила… — прошепотіла Дана, ковтаючи сльози.

Він не слухав дружину. Не бачив правди й не хотів її знати. Олег відчував величезну необхідність змусити Дану зізнатись у зраді. А якби отримав своє, то скоріш за все: вбив би її на місці. Він не міг дозволити, аби хтось насміхався з нього, зраджував, принижував. Таким вже був чоловік, якому десять років тому Дана відповіла: я згодна.

Олег не отримав бажаного і на якусь мить його пристрасть згасла. Він з відразою поглянув у почервоніле обличчя Дани та з силою жбурнув її на підлогу. Вона сильно вдарилась коліном, але скористалась шансом втекти. Олег на секунду відвернувся, проте й цього вистачило, аби жінка підвелась й рвонула до ванної, рятуючись від свого мучителя.

Дана почула як він чортихнувся у неї за спиною. Вона намагалась зачинити двері, а Олег смикав їх до себе. Здається, Дана навіть закричала від напруження та розпачу, тягнучи двері до себе. Остання спроба виявилась вдалою і жінка одразу закрилась на замок. Олег кричав їй образливі речі, бив кулаками у масивні дерев’яні двері. Вона відповзла якомога далі та притулилась спиною до холодного кахлю. Її тіло досі тремтіло, відповідаючи хвилями переляку на кожне його слово.

За кілька хвилин все стихло. Квартира, яку ще недавно розривала буря скандалу, повернулась до звичного спокою. Тільки поодинокі жіночі схлипи давали зрозуміти, що затишшя прийшло після важкого бою. Вона сиділа у ванній і запитувала себе: чому? Чому вона досі залишається з ним? Хіба не може піти геть і розпочати нове життя? Вони навіть не мали дітей, які могли б хоч якось виправдати її бездіяльність.

Але вона знала одне – ніхто більше не полюбить її. Кому потрібна травмована, невпевнена жінка, не здатна відчувати любов? Крім Олега вона більше нікого не мала. Лише він бачив справжню Дану та розумів її. За це доводилось платити тією ж монетою: залишатись з ним, не дивлячись ні на що. Дана більшу частину життя втікала від самотності та не могла знову стати одинокою і нікому не потрібною. Такою вона вже була у власній родині.

— З тобою все гаразд? — почулось з-за дверей. Голос Олега звучав спокійно, але напрочуд невпевнено.

— Ні. — відповіла Дана, наперед знаючи, що далі слухатиме вибачення.

— Пробач мені, люба… Пробач, будь ласка. Не знаю, що на мене найшло. Але стільки всього сталось за останній час. І на роботі повний завал. Обіцяю, таке більше не повториться.