Розділ 7.

Поїздка на Троєщину видалась важкою. Дана потрапила у затор та добру годину не могла подолати навіть ста метрів. Нарешті, діставшись до типової багатоповерхівки, вона швидко зайшла у під’їзд. В ліфті тхнуло сечею, а на стінах красувались непристойні надписи та малюнки. Усе своє життя Дана провела в умовах, повністю протилежних до тих, в яких жив хлопчик.

Вона наполегливо тиснула на кнопку дзвінка. З-за дверей почулась лайка і босі кроки, наче по підлозі бив плавцями морський котик. Двері відчинила не зовсім твереза сорокарічна жінка. Вона швидко зав’язувала халат на оголеному тілі й дивилась на Дану затуманеним поглядом.

— Що, знову? — спитала хазяйка квартири й Дана відчула несвіжість її подиху, змішану з нотками дешевого алкоголю.

— Знову, Оксано, знову! — вона без запрошення увійшла до квартири, ігноруючи хазяйку.

— Що вони вигадали цього разу? Я нормально дбаю про Ігоря! І хай не розповідають казки про чоловіків і п’яні посиденьки! — Оксана нервово підсміювалась над звинуваченнями.

— Я ще нічого не казала. Тобто, ти розумієш, чому я прийшла… — Дану нестерпно дратувала жінка, яка усіляко уникала батьківської відповідальності. Секрет полягав у тому, що вона не дозволяла собі злитись на власну матір, а в обличчі Оксани знайшла уособлення байдужості до власних дітей, котре так сильно ненавиділа.

— Ця карга знизу просто заздрить! Я ще молода і можу жити на повну. А вона там сидить нікому не потрібна і чіпляється до всіх підряд.

— Де Ігор? — Дана оглянула брудну кухню, але пляшок не знайшла.

— У своїй кімнаті. — недбало кинула Оксана і запалила цигарку прямо у квартирі.

— Ще раз побачу і ти точно загримиш! Виходь на вулицю палити, ти не одна у квартирі. — з цими словами Дана вирвала цигарку із рук Оксани, кинула в мийку і ввімкнула воду.

В старенькій двокімнатній квартирі страшенно смерділо. Вона швидко подалась в кімнату Ігоря, намагаючись не вдихати глибоко. Хлопець сидів на ліжку, тримав в руках тарілку та жадібно доїдав смажені яйця. Дана посміхнулась і побажала йому приємного апетиту.

— Дякую, — з набитим ротом відповів Ігор, а шматочки яєчні полетіли на ліжко.

— Мені треба з тобою поговорити, — Дана дивувалась, як п’ятнадцятирічний хлопець може виглядати на кілька років молодшим. Він мав аж надто маленький зріст, а руки й ноги були тонкими, наче мотузочки. Хоча не було в цьому нічого дивного, адже матір ніколи не переймалась його здоров’ям чи, бодай, харчуванням.

— Ти ж обіцяла… — заканючив Ігор дитячим голосом і відставив тарілку.

— Я знаю. Але ти не можеш залишитись тут. Де ти ночував минулого тижня? — суворо запитала Дана.

— Вдома, — невпевнено відповів Ігор та відвів погляд.

— Не бреши мені. Так справи не вирішуються. Ти спав у під’їзді! Чому? Вона знов напилась? — Дана хотіла вчинити Оксані добрячу прочуханку.

— З мамою все нормально було. Це її друг. Він напився і почав вчити мене боксувати. А потім сказився і я ледь втік. Обіцяй, що ти не відправиш мене до притулку. — Ігор враз посерйознішав, як дорослий, що чекає на вирок.

— Я не можу залишити тебе в небезпечних умовах. — Дані краялось серце. Вона добре знала, що ні в притулку, ні в прийомній родині йому не буде краще. Ігор був надто дорослим для того, щоб його могли полюбити зовсім чужі люди.

— Стало краще. Я здаю пляшки й можу купити їжу. Інколи мама купує кашу та яйця. Я добре їм. Зі мною все буде в порядку.

— Може знов подзвонити дідусю? Їм варто забрати тебе, — Дана роздумувала вголос.

— Він мені не дідусь. Вони забрали тільки своїх внуків. На мене їм не вистачить грошей, він сам казав. — Ігор почувався покинутим і Дана добре розуміла хлопця.

Вона мовчки встала і підійшла до старого немитого вікна. Дана з жахом уявила, як Ігор дивиться на цей світ зі своєї кімнати. Що він міг побачити? Тільки жорстоку сіру реальність, яка чекала на нього з самого народження.

— Залишився ще рік. А потім я піду в технікум і переберусь до гуртожитку. Ти ж обіцяла почекати… — тихо бурмотів хлопець.

— Ти не повинен так жити. — замислено мовила Дана і не одразу зрозуміла, що слова прозвучали не тільки в її голові.

— Іншого виходу в мене немає.

— Добре, цього разу якось владнаємо справу. Але одразу дзвони мені, якщо подібне станеться знов! Домовились?

— Так! — Ігор зістрибнув з ліжка і кинувся обіймати Дану.

Якщо з хлопцем вона поводилась м’яко й приязно, то з горе-матір’ю все було навпаки. Дана з хижим виглядом вийшла в коридор, де байдужо тинялась Оксана – жінка, яка народжувала, наче кішка. І завжди – від різних чоловіків. Чесно кажучи, Дані важко було рахувати її за людину. Та й навіть тварини краще дбали про власний виводок.

Злість, що вирувала всередині, затуманила Дані розум. Вона лаяла Оксану всіма правильними й неправильними словами. На мить Дана забула – це чужа матір, не її власна. Але було так добре випустити гнів, що отруював її після двох днів у сімейному колі. Було в цьому почутті ще щось, але вона вправно ігнорувала будь-які натяки на горе. Те, що психолог називав шкідливим механізмом – не один раз рятувало її розум.