Розділ 3.

У лісі край Міжвиська все ще стояла стара покинута хижа. Колись тут жив лісник або ж зупинялись мисливці. Ніхто точно не знав, звідки взялась невеличка споруда і яким цілям вона слугувала. Але четверо місцевих розбишак, знайшовши будиночок у лісі, проголосили його своєю базою. Тут вони ховали солодощі, грали у карти та клеїли на руки перебивачки. Хижа стала окремим дитячим світом, що оберігав їх від нудної реальності.

Дана стояла за кілька метрів від занедбаного напіврозваленого будиночка, який колись здавався їй справжнім замком. Солодка ностальгія стискала серце, бо згадка про це місце дуже різнилась із тим, що відкривалось погляду жінки. Старі трухляві дошки ледь тримались на ржавих цвяхах. Навіс перед входом похилився, а недбало збита лавка під ним дихала на ладан.

Володя з дитячим захопленням кинувся до хижі. Він зазирнув всередину й присвиснув. А тоді недбало впав на лавку, що здавалося б, мала зламатись під вагою його тіла. Дана зойкнула та заплющила очі. А коли відкрила їх, то здивувалась: стара лава все ще стояла на місці. Володя розсміявся:

— Думала розвалиться? Хіба ти не пам’ятаєш скільки цвяхів ми забили? Вона ще років сто простоїть!

— Виглядає не надто надійно, — засумнівалась Дана.

— Сідай хутчіше! — в руках Володі з’явилась пляшка вина.

— Тобі не варто пити. Серйозно, нащо ти взяв вино?

— Я лікувався від іншої залежності. А з алкоголем у нас досить приємні стосунки, — віджартувався Володя, але додав серйозніше, — Я більше не приймаю, Дано, чесно!

— Ну добре… — Дана не знала, чи варто вірити словам колишнього залежного, але не могла ж вона силою відібрати у нього пляшку.

Володя був високим красивим чоловіком міцної статури. Точніше, таким він був у кращі періоди життя. Бо разом з тим існувала інша версія її друга: несамовитий погляд, запалі щоки, худорляве виснажене тіло, і, найгірше – абсолютно божевільна вдача. Коли він зоставався сам на сам з власними демонами, то лякав навіть найближчих людей.

Володя краще за інших розумів Дану, бо теж не зміг жити із тим, що трапилось. Того ж року він вперше спробував все, до чого не варто було торкатись. Це стало початком кінця. Володя закинув навчання, посварився з батьками та відштовхнув Дану з Олегом. Можливо, його життя давно б скінчилося, якби не особиста трагедія.

Мама Володі важко захворіла і невдовзі померла. Чоловік до останнього боровся за її життя, але біль, якого зазнала жінка через синову залежність зміг завершити те, що не вдалось хворобі. Тоді Володя приповз до батька на колінах і в сльозах вимолював прощення. Але навряд чи зміг пробачити себе сам. Навколо нього згуртувались всі, кого хлопець роками відштовхував і спільними зусиллями Володю помістили до клініки.

Дана дивилась на нього, сидячи поруч, і милувалась чорним кучерявим волоссям, що смішними завитками дерлось догори. Вона боялась навіть подумати, що він вже пів року як чистий. Володя нічого не приймав з того дня, як потрапив у клініку. І от він знову був поруч: здоровий та навіть трохи щасливий.

Вона обережно провела пальцями по візерунку на деревині. Її жест не минув повз друга. Володя поглянув на лаву і тінь промайнула на його обличчі. Він власноруч вирізав ініціали їхньої четвірки, а Дана надряпала поруч англійською «друзі назавжди». Тонкі красиві пальці зупинились на літері Т трохи довше, аніж на інших. Володя зітхнув і поцікавився:

— Пам’ятаєш коли ми це написали?

— Останньої осені, яку провели разом. —  Дана згадала солодке почуття першої закоханості, яке наповнювало її у ту прохолодну пору.

— Олега бісило, що ви з Тимуром постійно тікали від нас. І мені це теж не подобалось.

— Справді? — Дана не вірила власним вухам.

— Ну, Олег був найкрутішим серед нас. Зрозуміло, що він сподівався отримати твою симпатію.

— Зрештою, ми одружились. — розсміялась Дана, ніби увесь її шлюб був жартом.

— Я теж був трохи закоханим у тебе! — Володя згадав дитячі роки й на серці потеплішало.

— Хіба могло бути інакше? Ми увесь час проводили вчотирьох!

— Вп’ятьох… — необдумано виправив подругу Володя та одразу ж пошкодував про власні слова.

Запанувала тиша. Дана відчула як її тіло скував холод, хоч надворі було по-весняному тепло. Вони майже ніколи не обговорювали між собою той випадок. Їй було надто боляче згадувати, а хлопці одразу ж змінювали тему, коли розмова потрапляла у небезпечне русло.

Однак цього разу щось змінилося. Володя довго мовчав, збираючись з силами. Він кілька разів глянув на видряпаний надпис і Дана помітила на його обличчі болісний вираз, що свідчив про внутрішню боротьбу. Що хотів зробити Володя? Вона не мала й гадки. Але їй було шкода дорослого чоловіка, який знову перетворився на невпевненого хлопчика, котрий потребував захисту та підтримки.

— Нам треба серйозно поговорити! — нарешті випалив Володя.

— Гаразд… — Дана й гадки не мала чого чекати, але хотіла допомогти йому.

— Знаєш, в клініці було паршиво. Надто паршиво. Кілька днів нагадували марення, а не життя. Моє тіло судомило, бо роками я шукав забуття і руйнував себе. — він нервово тер пальці, згадуючи, через що йому довелось пройти.