Розділ 1.

Всі ми родом з дитинства.

Антуан де Сент-Екзюпері

За два місяці до того…

Автівка розмірено плелась дорогою від столиці до найближчого села, яке всі жителі любили називати передмістям. Місцина більше походила на котеджне поселення.  Заможні київські родини давно прогнали звідси більшість селян. Вони звели на місці старих хат напівзамки – щось середнє між колоніальними маєтками та середньовічними фортецями. Лікарі, судді, політики середньої ланки – ось основний контингент мешканців Міжвиська.

Масивна біленька Тойота обережно долала останні кілометри траси. Знак при дорозі вказував, що Міжвиськ радо зустріне подорожнього через якихось вісім кілометрів. Жінка за кермом важко зітхнула, ніби понад усе на світі бажала опинитись якнайдалі звідси. На її обличчя набігла тінь, що одразу додала кілька зайвих років.

Вона намагалась обережно перебратись в сусідній потік машин, пам’ятаючи, що з’їзд до села був зовсім поруч. Раптом повз промчала автівка на шаленій швидкості. А за нею інша. Жінка ледь встигла повернути кермо й уникнути зіткнення. Чортові любителі автоперегонів. Вона голосно прокричала кілька лайливих слів у їхню адресу.

Серце билось, мов заведене. Пара секунд могли вартувати їй життя, але, на щастя – минулось. Всі давно звикли до того, що дорога – небезпечне місце. І якою б надійною не була її автівка, вона не могла вберегти свою власницю від найгіршого – ідіотів поруч.

До села вів асфальтований з’їзд. Одразу ж за поворотом вона зупинилась і вийшла з машини. Ніжне весняне сонце пестило її шкіру, але не приносило полегшення. Вона тихо промовила:

— Заспокойся, Дано. Просто дихай!

Впершись руками у дверцята, вона нахилилась. Хвиля паніки, що поглинула її на дорозі, не бажала відступати. Ні, вона тільки набирала силу й завдавала ударів. Дана сповзла на землю і, важко дихаючи, обійняла себе руками – стара дитяча звичка. Так було легше. Вона навчилась бути собі й матір’ю, і батьком. Через кілька хвилин вона знервовано кинула:

— Та хай йому грець!

Дана підвелась і полізла нишпорити у власному бардачку. З переможним виглядом вона дістала з нього пачку цигарок, що вміло ховала за різним непотребом. Кілька разів у її житті ця бридота летіла в смітник з твердим наміром покинути шкідливу звичку. Але одна пачка завжди лежала у сховку для таких днів як сьогодні.

Вона затяглась важким пекучим димом і з полегшенням випустила його в повітря. Ніхто не знав, що погана звичка Дани час від часу поверталась у її життя. А відбувалось це в ті моменти, коли їй було надто важко знайти тверду опору під ногами. Як сьогодні – в її день народження. Тридцять років – щось більше, ніж просто дата.

Це прощання з наївними мріями й надією, що час можна провернути назад та прожити все по-іншому. В тридцять вона розуміла, що головне: аби було краще, ніж до того. Не було в Дани великих планів та сподівань з того самого моменту, коли її серце зачинили в металевій клітці.

Цигарка швидко згоріла, нагадуючи, що задоволення не може тривати вічно. Вона мала поквапитись: в батьківському будинку на неї давно чекали. Там готувались до свята. Ні, не до її дня народження. Батьки Дани святкували мідну річницю весілля – тридцять два роки щасливого подружнього життя. Щасливого в очах тих, хто не мав ніякого стосунку до їхньої сім’ї.

Шлях до сімейного гніздечка родини Комарівських зайняв не більше десяти хвилин. Але Дана ще довго сиділа в автівці перед величезним красивим будинком, ніби його охороняли злі примари, що не давали їй зайти всередину. Вона повернула до себе дзеркало та почала пригладжувати волосся. Від природи їй дістались жваві чорняві кучері, які не підкорялись жодним законам фізики. Але вже десять років підряд вона випрямляла їх, бо Олегу (її чоловіку) так більше подобалось.

Перед дверима Дана вкотре поправила сукню молочного кольору, наче десь з-за рогу за нею спостерігав патруль охайності. Все в ній було ідеально: одяг не мав жодної складки, не дивлячись на час, проведений за кермом, довге пряме волосся лежало волосинка до волосинки, а стриманий макіяж нагадував, що його володарка знайома з етикетом.

Самовпевненість Дани розлетілась на друзки у ту ж мить, коли її матір відчинила двері. Вистачило одного погляду жінки, аби змусити дочку знову почуватись недостатньо хорошою для цієї сім’ї.

— Ти спізнилась, — сухо промовила жінка, яка із завзятою впертістю протистояла нещадному плину часу.

— Дорога зайняла більше часу… — Дана запнулась під її суворим поглядом і повторила те, що звикла казати завжди, — Вибач, мамо.

— Проходь хутчіше! Деякі гості вже приїхали, допоможеш розважити їх. Там тітка Марина запитувала про тебе: поговори спочатку з нею.

Дана безапеляційно погоджувалась з усім про що її просила матір. Своїм поглядом і виразом обличчя вона завжди нагадувала дочці: «Ти завинила надто сильно, щоб мати хоч якісь права!».

Матір Дани була ключовою фігурою в Міжвиську. Її запрошували на всі свята й зустрічі таких же знуджених домогосподарок. Хоча сама Антоніна Василівна любила називати себе «берегинею сімейного вогнища». І байдуже, що вогнище більше нагадувало неконтрольовану пожежу: стіни її розкішного будинку ховали правду від допитливих очей, оберігаючи таємниці господині.