Урок для вчителя

Іринка була мала, худа й щупла. Як не намагалася на фізкультурі потрапити у стрій поближче до середини, усе ж учитель визначив їй місце – третє скраю. Та це ще не вся біда. Справжня катастрофа була в іншому. Вона, учениця п’ятого класу, яка добре вчилася, на уроці фізкультури почувала себе нездарою. Чи то біг на шістдесят метрів, чи то метання м’ячика – які б завдання не давав учитель, в Іринки виходило гірше від усіх. Дівчинка дуже старалася, докладала всіх зусиль, а показник по бігу на будь-яку дистанцію заледве тягнув на трієчку. Над метанням м’ячика потішався весь клас. Той маленький пругкий м’ячик, як на зло, не хотів летіти за накреслену вчителем риску, а все чомусь потрапляв у кущі.

Ще прикріша складалася ситуація, коли клас ділився на дві групи й розпочиналася командна гра: передача естафети, футбол чи волейбол. Команда, в якій опинялась Іринка, була приречена на ганебний програш. Її звинувачували в незграбності, невмінні упіймати м’яч або ж відібрати його в противника. Почуття провини перед однокласниками зростало з кожною грою. Іринка стала шукати абияких причин, щоб не брати участі в командній грі. Ці причини стали шукати для неї і її друзі.

– Хай краще сидить та очки записує, аніж ми через неї маємо програти… – казали діти.

Наразі п’ятикласники вчилися стрибати у висоту новим способом. Розбіг треба брати збоку. А у стрибку – випрямити ноги паралельно планці. Техніка в цілому нескладна, тож діти швидко по черзі перестрибували через досить невисокий рівень планки. Не важко було й Іринці зрозуміти, як треба стрибати. Вона налаштувалася, розбіглася і… Не вийшло. В мить, коли треба було відштовхнутися й стрибнути, дівчинка запанікувала й зупинилася. Іринка не мала віри. Не мала певності, що зможе так же легко перестрибнути, як її однокласники! Бо ж знала, що на фізкультурі вона – нездара.

– Тю-у-у… Нестерчучка…Оце дає! – розчаровано загули однокласники.

– Та що вона може?! – казали інші.

Іринка ж тут не здалася, проявила напористість. Вона ж бо розуміла, як треба стрибати. Дивилася, як це роблять інші: тут же нема нічого складного! «От зараз розбіжуся й перестрибну»! – і пішла на повторне коло. Проте чомусь знову оконфузилася, вдруге стала біля планки як укопана. І на цей раз дружний регіт усього класу супроводжував похнюплену дівчинку, коли вона знову попленталася в кінець колони... 

Іншим дітям уже набридло стрибати на низькому рівні й вони просили вчителя підняти планку вище.

– Всі ж бо вже, Максиме Петровичу, добре перестрибують, лиш одна Ірка все тупить, – штурмували фізрука.

– Але що на неї зважати? Вона завше тупить! – нетерпеливилося класові. В учителя також терпець увірвався.

– Іди-но сюди, Нестерчук! – покликав її до себе. – Дівчинка несміливо підійшла, нічого доброго не очікуючи.

– У тебе вічно все не так, Нестерчук! І чого ти таке нездарисько? – гарикнув учитель. – Он бачиш ту лавочку? Вона низенька. Іди й пострибай через неї, потренуйся, а тоді знову прийдеш сюди.

Манера, коли учитель називав її тільки на прізвище, страшенно не подобалась Іринці. Та й тон, яким учитель звелів їй стрибати через лавку, також не віщував нічого доброго.

Та що вдієш. Дівчинка мовчки неохоче попленталась до низенької лавочки. Тут, коли її нарешті залишили в спокої, вона опанувала собою і без жодних зусиль технічно правильно перестрибнула через лавку. Стрибнула ще раз, потім ще і ще. Все, начебто, так, як треба. Тож скоро повернулася до своїх однокласників, аби знову спробувати стрибнути через планку. Проте… знову повторився той же казус. І клас потішався над нею, а Іринка стояла, опустивши голову, й готова була розридатися.

– Та що ж ти така тупа, Нестерчук! – сердито вигукнув в цю мить фізрук. – Та ж виходило в тебе через лавку стрибати! Скільки з тобою ще тут морочитись буду! Ану марш звідси! Бігом на доріжку й бігати по колу до кінця уроку! Може, тоді до тебе дійде, як треба стрибати!

Усі діти знали, що наказ бігати по колу до кінця уроку вважався покаранням за якусь провину. Однак Іринка ще ні разу не скоїла чогось такого, щоб її примусили бігати по великому колу фізкультурного майданчика до кінця уроку. Дівчинка спантеличено стояла, як вкопана і не йняла віри почутому. Дивилась то на вчителя, то на клас і не знала, що їй робити.

– Ну? Чого ти, Нестерчук, стоїш, як тетеря? Що, я незрозуміло сказав? Марш на доріжку! Чи ти оглухла? Чула? А раз чула, то роби, що велю: бігати до кінця уроку!

Проте Іринка навіть не поворухнулася. Різкі, висловлені образливим тоном слова фізрука, призвели до геть зворотної реакції. Такого не очікував ніхто. Ні учитель, ні клас, ні навіть сама дівчинка. Зазвичай спокійна, скромна і тиха Іринка замість сумирно йти виконувати покарання, раптом підняла чоло й різко відповіла:

– Я не буду бігати, Максиме Петровичу. Як ви такі розумні, то бігайте самі! – І чітким кроком гідної, упевненої в своїй правоті людини, п’ятикласниця швидко закрокувала геть зі спортивного майданчика. З подиву й несподіванки клас оторопів. Опинився в невизначеній і прикрій ситуації й сам учитель. Аби якось реабілітувати себе, він крикнув учениці навздогін:

– Йди-йди, Нестерчук. Можеш більше на мої уроки не приходити. Я поставлю тобі двійку за чверть і залишишся ще на рік у п’ятому класі!

***

Про зухвалий вчинок п’ятикласниці Ірини Нестерчук незабаром говорила вся школа. То був її перший дитячий бунт супроти попирання дорослим дитячої гідності, проти усталеної командно-тоталітарної шкільної системи. Проте не так це трактувалося в той час.

За негідний вчинок Іринку викликали в учительську. Не на перерві покликали, а зумисне забрали прямо з наступного уроку – іноземної мови. Клас мовчки встав. Мовчки сів. Урок продовжувався, а розгублену Іринку Нестерчук вивели як злочинницю, довго вели коридором, відчинили двері в учительську та й заштовхнули туди, немов до тюремної камери. Стояла посеред великої кімнати зі столами по периметру й почувалася так, як може почуватися хіба що зацьковане нещасне звіря, у яке з усіх сторін жбурляють камінням.