За час його відсутності я встигла не просто переодягнутися, а й прийняти душ. Тож тепер Алекс міг залишатися допізна. Я посміхнулася від цієї думки. Моє волосся було закутане у рушник. Я хотіла висушити його феном. Однак в той момент коли я простягнула руку до розетки загуркотів грім та зникло світло. Моє тіло скував страх.
- О, Боже! – моя рука автоматично відсапнулася.
- Ти боїшся навіть у власній кімнаті?
Я обернулась на голос. Я знала це був Алекс. І блискавка яка освітила в цей момент кімнату лише дала змогу впевнитися в цьому наочно.
- У твоєму голосі звучить насмішка, чи мені здалося?
Я відклала фен й попрямувала назустріч до Алекса. А коли нарешті потрапила в його обійми зітхнула з полегшенням.
- Я не думав, що ти настільки ляклива. – цього разу голос Алекса звучав ніжніше й заспокоюючи. Однак я знала, що він все ще сміється, хоча вжене так виражено.
- Це повід для мого висміювання?
- Я не насміхаюсь з тебе.
- А що ж тоді?
- Я просто згадав нашу першу зустріч. Тобі я б нізащо не повірив, що ти настільки ляклива.
- Невже я так грізно виглядала в цей момент? – я посміхнулася пригадуючи цей момент. Скільки всього сталося за цей час!
- Ти не була грізною, ти була швидше… м-м-м – Алекс шукав підходяще слово, щоб описати мене в цей момент, мені стало цікаво.
- Швидше якою? – я підштовхувала його до відповіді.
- Напевно що… зосередженою і серйозною. – нарешті швидко вимовив він посміхаючись
- А що ж тут смішного?
Я замахнулася подушкою, щоб ударити Алекса. Однак, всупереч тому, що він був на відстані напіввитягнутої руки, я промахнулася. У відповідь я почула легкий смішок й погойдування ліжка. Алекс не просто підсів до мене, а й обійнявши поцілував. Я все ще була злегка сердита на нього, однак не стала пручатися. Його поцілунки були солодші за мед й заспокійливо діяли сильніше ніж будь-які антидепресанти.
- І все ж таки, що тоді в мені було смішного в той момент? – наполегливо запитала я знову відсторонюючись від Алекса.
- Ну гаразд. – зітхнув Алекс. – Тоді твій вигляд обличчя був таким, що здавалося ніби ти нічого не боїшся. Було в ньому щось таке… непробивне.
Я знітилася. Я, на відміну від Алекса, знала чому у мене був такий стан. Про тодішні події важко було пригадувати. Від спогадів я стиснулася ніби моє тіло обвіяв холодний вітер.
- Пробач…
Алекс ніжно обійняв мене за плечі схиляючи до себе. Я не пручалася. Було приємно бути поруч з коханою людиною. Я вдихнула аромат його парфумів й поклала голову на його плече.
- Тоді я була іншою й у мене не було тебе. – задумано промовила я.
Через мить я здригнулася від власних слів. Менше ніж за місяць Алекс закінчить у школу. Звичайно він піде навчатися в коледж і його не буде поряд. Клубок підступив до мого горла. В цю хвилину я була рада, що ми сиділи в абсолютній темноті. Я пригорнулася о Алекса й міцно обійняла. Мені раптово захотілося, щоб ця ніч ніколи не закінчувалася. Я була готова просидіти так цілу вічність. Головне що з ним… З мого ока потекла сльоза. Беззвучно вона котилася по моєму обличчю й упала на плече Алекса перш ніж я встигла стерти її.
- Ти плачеш?!
Я не могла відповісти. Моє тіло здригнулося і я почала ридати. Я пригадала слова Майкла, про те що Алекс мене забуде як тільки покине межі школи. Я не могла повірити. Невже я знову залишусь одна? Схоже, що Алекс перелякався не на жарт. Він відтягнув мене від себе й пильно поглянув у моє обличчя.
- Крісті, люба, що сталося? Я зробив тобі боляче?
- Ти теж покинеш мене…
Я увіткнула обличчя в подушку яка лежала поруч. Випускний Алекса це просто причина через яку я втрачу його. Так само як втратила батьків через автокатастрофу, а Річарда через його безглузду тягу до азартних ігор. Відмінність цих втрат полягала в тому, що я не знала про те, що втрачу їх. У мене не було часу попрощатися з ними. Я не сказала їм на прощання «я люблю вас». До випускного був ще час… У мене був час… Кілька тижнів, але це більше ніж нічого…
Алекс ніжно гладив моє волосся не наважуючись зговорити. І лише тоді, коли я трохи заспокоїлась він наважився заговорити. Його голос тремтів. Було очевидно, що він не розуміє моєї поведінки й хвилюється.
- Кріс, люба, що сталося?
- Пробач… - хоч я й перестала плакати, та не наважувалася поглянути на нього.
- Пробач? – фиркнув Алекс – За що я маю тебе пробачати? За те що я зробив тобі боляче? Це швидше ти маєш пробачати мені!
Я заперечливо похитала головою.
- Ти не зробив нічого такого, за що б я мала пробачати тобі. Просто я не повинна була виплескувати перед тобою свої емоції. Але я не змогла…
- Ти можеш врешті пояснити що трапилося?
- Я зрозуміла, що втрачу тебе…
- Я чув уже це. Ти можеш пояснити чому так вирішила? Я кохаю тебе й не збираюся залишати тебе. – Він міцно обійняв мене.
#315 в Молодіжна проза
#453 в Сучасна проза
зміни в житті головного героя, підлітки та кохання, доля випадку
Відредаговано: 10.08.2022