- Але попереджаю, я не вмію танцювати та можу наступати тобі на ноги.
Довелося погодитися. Тим паче, що на нас й справді почали з цікавістю поглядати студенти які були неподалік.
- От бачиш, ти умієш танцювати.
- Хіба що зовсім трохи.
- А якщо спробувати так?
Алекс міцно обнявши мене за талію почав швидко кружляти на місці. Усе попливло перед очима. Я відчувала як моя сукня розвівається утворюючи навколо нас пишний круг.
- А кажеш, що не вмієш. – посміхаючись прошепотів мені на вухо Алекс коли ми зупинились.
Перед очима усе пливло і я міцно вхопилась зза нього аби не впасти. Серце гучно калатало, але я не була певна від чого: від кружляння чи від близькості Алекса.
- Так, здається я переоцінив твої можливості. Схоже, ти ще не зовсім оговталася після падіння. Ходімо, подихаєш свіжим повітрям.
Міцно тримаючи мене за руку Алекс пішов до виходу.
- Треба попередити Сюзі або Лілі. – зупинилася я.
- Ми скоро повернемось. Вони навіть не помітять твоєї відсутності.
- Куди ми йдемо? – запитала я. Хоча в цей момент це найменше мене турбувало.
- Зачекай, зараз сама побачиш. – таємничо посміхнувся Алекс.
Довго чекати не довелося. Через хвилину ми були біля оранжереї. Алекс дістав ключ з карману й відчинивши двері увійшов всередину.
- Ти йдеш? – запитав він побачивши, що я вагаюсь.
- Хіба нам можна тут знаходитись? І де ти взяв ключі?
- Мені можна, а ти зі мною. Тож тобі теж можна. Проходь, не бійся. Я тут часто буваю…
Я увійшла розглядаючись по сторонах. Мені доводилося бувати тут кілька разів разом із класом на уроках біології. Та посеред ночі я була тут вперше. В цю пору вона виглядала інакше. Я б сказала - більш романтично.
- Тут…красиво. – промовила я дивлячись за Алекса.
- Тобі вже краще? – турботливо запитав він
- Так. Хочеш швидше позбутися мене й піти на вечірку танцювати?
Алекс пирскнув від сміху.
- Якби я хотів потанцювати, то залишився б у залі, а з тобою пішли б подруги.
Алекс мав рацію. Однак я не вгавала. Маленьке бісеня в середині мене знову проснулося й починало бушувати.
- А як же Кейлі? Їй напевно буде самотньо?
- А до чого тут Кейлі? – здивовано запитав Алекс.
- Ну, не знаю. – я стисла плечима водночас по черзі розглядаючи рослини, що тут росли. – Ви постійно говорите на віддалі від інших, так часто пересікаєтесь, обіймаєтесь мало не цілуєтесь у всіх на очах…
- Ти думаєш, що ми зустрічаємось?
- Ну, взагалі то так. - відповіла я піднявши голову з викликом в очах.
Алекс спочатку, здається розізлився, однак через мить його обличчя засіяло від усмішки. А ще через мить він голосно засміявся:
- Я та Кейлі?!
- Так. А що?
- Я думав ти більш обізнана стосовно мене.
- Я обізнана стосовно роду твоєї діяльності. А твоїм особистим життям я не цікавилася – розізлилася я й хотіла йти, однак голос Алекса зупинив мене.
- Ми з Кейлі – кузени!
Я зупинилася й з недовірою подивилась на нього. Обличчя Алекса було настільки відвертим, що мені стало соромно за свої слова.
- Це правда?!
- Звісно! хіба є сенс брехати про таке. Та й перевірити це дуже легко. Якщо хочеш можемо навіть зараз піти до Кейлі та запитати це.
- Пробач. Я вірю тобі. – я відчувала, що моє обличчя заливається рум’янцем і від цього мені ставало ще більш незручно. На щастя того світла, що пробивалося сюди було недостатньо для того аби Алекс побачив що я червонію.
- Гаразд. Зрештою, я радий, що ми це з’ясували. Ходімо я покажу тобі дещо. – він взяв мене за руку й пішов вглиб оранжереї ведучи мене за собою.
- В голові вже не паморочиться. – заперечила я намагаючись забрати руку. Однак Алекс вдав, що не почув мене.Лише міцніше стиснув мою долоню, наче боячись відпустити.
- Дивись! – вказав він рукою на вікно коли ми зупинилися.
Я поглянула туди, куди він показував.
- Як тут красиво! – промовила я із захватом від виду з вікна.
Від побаченого важко було відірвати погляд. Крізь скляну стіну під тьмяним світлом місяця виднілися кучугури снігу. Вони були приглушеного біло-сірого забарвлення. Й лише поодинокі місця переливалися під відблисками світла. Навкруги мене було безліч різноманітних живих квітів та дерев. Здавалося, що я знаходжуся в чарівному місці. Тут поєднувалося неможливе – краса зими й весни.
Чим більше я вдивлялася вдалечінь, тим більше я відчувала подих зими й, зрештою, по моєму тілу пробіг морозець. Я обняла плечі намагаючись зігрітись.
#315 в Молодіжна проза
#454 в Сучасна проза
зміни в житті головного героя, підлітки та кохання, доля випадку
Відредаговано: 10.08.2022