12

     Далі все пішло звичним плином: заняття, тренування в спортзалі, збори в їдальні. Статтю довелося дещо переробити, однак як на мою першу журналістську роботу було досить непогано.

   Я хотіла перепросити за свою поведінку перед Алексом. Однак він більше не пересікався зі мною. Звичайно, що він не оминав мене, просто йшов мимо не звертаючи увагу. Спочатку мені було ніяково від такої байдужості. Та згодом я пригадала, що Сюзі говорила про випускників – вони тримаються на відстані від інших. Це пояснювало його поведінку й трохи заспокоїло мене. Схоже, що йому мої вибачення не потрібні. А нав’язуватися наміру в мене не було. 

     За два тижні навчання чергове тренування принесло з собою несподіванку. В спортзал тренер увійшов в компанії Кейлі Соєрс та Алекса Макмаєра. Містер Доусон був чимось не задоволений.

- Народ, ходіть усі сюди. – голосно покликав Алекс.

       Хлопці та дівчата дружно зійшлися на середину залу, тим самим оточивши тренера з усіх боків.

- В мене є новини. Кілька годин тому наші спортивні конкуренти, — команда зі школи святого Георгія, кинули нам спортивний виклик. Це змагання серед дівчат в рамках благодійної акції. Це має бути не просто гра в одній зі шкіл, а гра на стадіоні в Нью-Йорку. Кошти за квитки передадуть в дитячу організацію для придбання медичного обладнання. Наша відмова виглядала б як поразка. Тож виклик прийнято. Звісно, такі змагання посеред навчального року рідкість. Але вже що маємо. Тепер справа за Вами — мусите посилити тренування та показати хороший результат. 

- Коли гра? – почулося з натовпу.

- За два тижні.

- Та це ж напередодні дня святого Валентина, у нас вечірка!

- Це несправедливо…

      З гурту раз по раз звучали незадоволені голоси.

- Дівчата, я розумію це неприємно. Однак, погляньте на це з іншого боку, якщо ви виграєте, то вечірка буде прекрасним святом перемоги.

- А якщо програємо? – скептично запитала дівчина, яка стояла поруч зі мною.

- Будемо сподіватися, що виграємо. Та якщо це станеться, то вечірка допоможе зализати рани. – пожартував тренер.

       Почувся дружній сміх.

- Кейлі, збирай команду. Усі інші можуть бути вільні – гукнув він голосніше.

      Я вже виходила з залу як мене гукнув тренер.

- Крісті, тобі варто залишитися. Побудеш поки що в запасних, а там побачимо.

       Я повернулася й сіла на лавці. Разом зі мною сиділо ще дві дівчини. Вони були з випускного класу, тож заводити з ними бесіду було марно. Їхні думки були не про змагання, а про бал. Здається на цей вечір вони будували просто грандіозні плани.

- Що ж. – звернувся до нас тренер. – усі зібрались? Обговорімо план тренувань. Ви будете тренуватися окрім основного часу ще й з восьмої до дев’ятої. А також з дванадцятої тридцять до тринадцятої тридцять щоденно. В основний час ви будете грати проти інших дівчат, а решту часу проти хлопців. Питання є?

      У мене було питання, єдине, що турбувало мене зараз:

- А як же інші гуртки?

     Викладач поглянув спочатку на мене, а тоді на Макмаєра.

- Гадаю Алекс цим займеться. Що ж, а тепер до роботи!

    На майданчику наче тільки но й чекали його команди. Сьогодні я була лише спостерігачем.

   Наступного дня я проснулася о восьмій ранку (тепер мій графік дещо змінився). Тривога охопила мене як тільки я згадала про те, що я маю відпроситися в Джареда на два тижні. На допомогу Макмаєра якось не особливо сподівалася.

    Тренування має розпочатись о половині першого, тож мені потрібно знайти Джареда ще до збору журналістів. Тобто мені потрібно поговорити з ним одразу після закінчення занять.

     Підготувавшись до занять я взяла спортивну сумку із формою й зібралась йти в навчальний корпус. Відкривши двері я була шокована. Переді мною власною персоною стояв Алекс Макмаєр. Він опустив руку й посміхнувся:

- Стук-стук!

- Хіба студентам під час занять дозволено бувати в чужих корпусах?

- Здається ти вже забула хто я. А нещодавно ти стверджувала, що чудово знаєш коло моїх можливостей. – наче насміхаючись з мене зауважив Алекс водночас оглядаючи мене з ніг до голови.

     Я пригадала нашу суперечку в спортивному комплексі. Мої щоки зашарілися і я опустила голову.

- Пробач – ніяково відповіла й повернулась до дверей, щоб замкнути кімнату й тим самим заховати свою реакцію.

      Краєм ока я спостерігала за Алексом. Він виявився терплячим й спокійно чекав поки я возилася із замком. А я намагалася зрозуміти чому він опинився поруч з моєю кімнатою.

- Все – промовила я швидше до себе ніж до Алекса. Однак той відреагував:

- Нарешті. А то я вже думав, що ми тут пробудемо до самого вечора. ходімо, повідомимо Джареду про те, що ти тимчасово випадеш із журналістського гуртка.

- Не маленька. І без тебе могла справитись.

      Мене охопила злість і я різко обернулась стримуючи бажання відповісти чимось дошкульним. Та не змогла. Алекс посміхався абсолютно безневинною й привабливою посмішкою, а очі світилися добротою. Я не змогла сказати нічого іншого, лише мовчки пішла по коридору. Я чула, що Алекс йшов позаду мене, але не зупинялась й не оберталась доти, доки ми не увійшли в навчальний корпус. До мене дійшло, що я не знаю де зараз шукати Джареда.