4

Сьогодні день мого народження. Такий щасливий за своєю суттю день і такий жахливий за збігом обставин. Чи не вперше в житті я шкодувала, що він настав. Хоча ще тиждень тому я чекала його з нетерпінням.

Стукіт у двері перервав хід моїх думок. Відчинивши побачила зніченого Річарда і моє серце впало в п’яти в прямому сенсі цього слова:

- Що вже? – схвильовано запитала я.

- Ні. Просто у тебе свято. Хай там як, але його ніхто не скасовував. – понуро відповів він – Я чекаю тебе внизу за п’ятнадцять хвилин.

- Угу. – тільки й спромоглася промимрити я зачиняючи двері.

Коли я спустилась, то була вражена. На столі, окрім традиційного сніданку, стояв шикарний букет. А поруч зі столом стояв Річард тримаючи в руках торт в якому красувалось сімнадцять свічок.

- Загадай бажання  – вказав на свічки Річард.

Постоявши хвилину вдаючи, що загадую бажання, я задула свічки. Це була традиція запропонована Річардом. Кожного року, я загадувала бажання. Кожного року, але не цього. Цього року не змогла. Навряд чи збудеться те, чого я бажаю. Відставивши торт, Річард тицьнув мені в обличчя велику коробку прикрашену пишним блакитним бантом.

- Вітаю Крісті. Відкриєш зараз чи потім?

- Після сніданку – холодно відповіла я

- Добре, — погодився Річард, хай побуде поки що тут – й поставив коробку на диван.

- Я ствердно кивнула й сіла за стіл. Два дні я нічого не їла, тому голод давав про себе знати. Через силу я пережувала кілька шматків сніданку й відсунула тарілку якомога далі винувато дивившись на дядька. Шкода було що він практично даремно старався для мене. Та гадаю він все розуміє. Зрештою він сам винен в ситуації, що склалася.

- Все гаразд. Розгорни подарунок.

Подарунки мають приносити радість. Завжди приносили. Але сьогодні я не відчувала нічого. Складалось враження, що усі мої емоції вимкнулись, наче лампочка. Один простий рух і пустота. Однак не могла не подивитись. Можливо це останній подарунок який я взагалі отримую у своєму житті.  Повільно підійшовши до дивану я зауважила, що коробка досить велика й буде незручно розгортати її. Для зручності я сіла на підлогу, поставивши подарунок перед собою. Обережно розв’язавши стрічку я зняла обгортку. Під нею виявилася звичайна коробка. Жодного надпису чи малюнку, який би свідчив про її вміст. Я запитливо подивилася на Річарда. Він мовчав, лише його очі говорили «розкрий».

По радіо грала моя улюблена пісня «Shape Of  My Heart».  По моїх очах покотилися сльози чи то від того що я чую її (зазвичай при її прослухуванні я плакала), чи то від того, що я побачила в середині коробки.

З коробки на мене дивились мама й тато. Ні, я не зійшла з розуму. Це було їхнє фото вставлене в красиву рамку. Далі я вийняла фотоальбом. Раніше я ніколи його не бачила. Напевно Річард нещодавно придбав його, щоб я мала куди покласти фото. Та відкривши його я була здивована. Тут вже були фотографії!

- Це всі твої фото починаючи з дитинства. Вони підписані. Також тут є фото твоїх батьків, друзів і … моє. Хоча якщо хочеш можеш викинути його, я не ображусь. - глухо прокоментував він.

- Ні-ні, хай буде. – заперечила я.

- Там є вільне місце для твоїх майбутніх фото. – продовжив він.

- Я перегляну його потім – сказала я відкладаючи альбом.

Далі в коробці лежали незрозуміла старовинна шкатулка та сумочка.

- Це прикраси та косметика – повідомив Річард. Більшість з прикрас належали твоїй мамі.

Я заглянула знов у коробку. На самому дні лежав незрозумілий шмат блакитної матерії. Коли я витягнула його, то він перетворився в вечірню сукню.

- Ти будеш у ньому наче принцеса… Гадаю, що це знадобиться на випускний чи ще якийсь шкільний вечір.

- Дякую. Це чудовий подарунок. Я візьму його з собою, а квіти нехай залишаться, все одно зів’януть…  Я піду – додала я.

- Так, звичайно

Решту дня я намагалась зібратись з духом перед від’їздом та збиранню речей.

О дев’ятій вечора біля нашого будинку зупинилося авто. Серце утекло в п’яти, наче в переляканого кролика. Мене охопила паніка. Тіло стало ватяним, важко було рухатися й дихати. Від стукоту у двері я підскочила на ліжку.

Голос Річарда повідомив те, що я й так знала.

- Крісті, пора!

Цей момент я запам’ятаю напевно на все життя. Вдруге я втрачала близьку мені людину й не знала, що буде зі мною далі. Я плакала. Ні, не так. Я ридала. З очей градом котилися сльози. Коли дядько зніс мої речі та заховав їх у багажник я обійняла його на прощання. А обійнявши я зрозуміла наскільки я прив’язалася до нього. Він замінив мені батьків. Був поруч і, попри все, любив. Я вже не плакала, я кричала. Я не хотіла й не могла відпустити його. Мене спочатку просили відпустити його, а потім почали відтягувати силою. Я обіймала його сильніше й сильніше, однак мене все-таки відтягнули й посадили в машину.

- Я люблю тебе – гукнув він мені на прощання

- І я тебе – відповіла я схлипуючи.

- Все, годі. Поїхали. – скерував хтось і за мною замкнулися дверцята.