Замість вступу
Важко жити знаючи, що твоє життя належить не тобі. Ти не можеш нічого з цим зробити, адже твій вчинок заради свого блага може нашкодити комусь іще. Тому, кого ти любиш. Або хто був з тобою поруч усе життя. Чи, навіть, кілька останніх місяців. Тому, хто піклується про тебе й бажає тобі добра. І зовсім неважливо за яких обставин ти втратиш це право. Важливо те, як жити, щоб не нашкодити іншим?
Ви не задумувались над тим, щоб утекти й заховатись від всього світу? А скільки разів ви робили це? Жодного? Дарма. Спробуйте, вам сподобається. Хоча б на хвилину уявіть себе відрізаною від всього світу, без рідних, друзів, телебачення й стільникового зв’язку. Спочатку стає страшно. Здається, що ти нікому непотрібна й увесь світ забув про тебе. Ти ж постійно в русі життя, з тобою спілкуються, телефонують, а тут – нічого цього немає. Але так здається лише на перший погляд. Насправді усе це нікуди не зникло, життя й далі вирує повним ходом, просто зупинились ви. Навіщо? Відпочинь від постійного бігу в нікуди. Погляньте на себе зі сторони. У вас є сім’я, друзі, улюблені заняття, робота…Але коли ви приділяли їм увагу, по-справжньому, з дитячою наївністю та дорослою наполегливістю? Починаєте роздумувати над цим? Це добре, і до того ж неважко…
Коли я спробувала осмислити себе у швидкоплинному русі життя, то спробувала відповісти на питання «коли я потрапила в цей рух». Щоб відповісти мені довелось пригадувати минуле, і я повернулася в туди, звідки усе почалось…
Моє життя круто змінилося за один вечір, хотіла я цього чи ні. Напевно день смерті моїх батьків не враховується. Адже навіть після того, як мною почав опікуватися брат моєї мами, я мала закінчити школу, вступити до коледжу, закохатися до нестями й вийти заміж. Від того, що цього всього не побачили б мої батьки, нічого не мало змінитися. Не мало, але змінилось…
*****
10 років тому
…Того дня була страшенна злива. Хмари затягнули небо з самого ранку й було важко зрозуміти розпочався вже день чи ні. Від початку навчального року минуло півтора місяця, й у школі оголосили канікули, тому підійматися я не поспішала. Але режим є режим, саме тому Річард постукав у двері з метою розбудити мене на сніданок. Хоч-не-хоч, а підійматися доведеться.
- Я вже проснулась! - сонним голосом відгукнулась я
- Крісті, пробач, я розумію ти хочеш відпочити, але не можна пропускати сніданок. - Судячи з голосу Річард шкодував про те, що доводиться мене будити.
- Все гаразд, я зараз спущусь – відповіла я натягаючи на себе одяг.
Після сніданку мені було дозволено зайнятися своїми справами. Я хотіла покататися велосипедом, але гроза не припинялася, тож я вирішила переглянути мультфільми, які мені дав сусідський хлопчик ще кілька днів тому.
За телевізором мене і застав Річард коли повернувся додому з роботи. Це ж треба я так захопилася, що не помітила як швидко промайнув час.
- Крісті, ти не могла б перервати свій перегляд до завтра й до вечері побути у своїй кімнаті?
Я підняла голову й подивилася на Річарда. У свої тридцять років він виглядав на сорокарічного. Зовні мій опікун був схожий, як мені тоді здавалося, на індіанця, — середнього зросту з широкими й міцними плечима, по яких спадали коси заплетені в тонкі кіски, звичайне обличчя з очима як у моєї мами… Вільна сорочка приховувала його складки жиру, які зазвичай виглядають з-під майки, замість домашніх спортивок – джинси. Його одяг свідчив про те, що він чекає на гостей.
- Ти ж пам’ятаєш, тобі не можна спускатись аж поки не настане вечеря?
Я ствердно покивала головою й неспішно пішла у свою кімнату.
Все зрозуміло. Сьогодні п’ятниця. А до Річарда вже традиційно щоп’ятниці приходять його друзі на гру в покер. Як говорив мені дядько, у них це було щось на зразок святкування того, що закінчився робочий тиждень та настають вихідні.
- Вечеря як завжди, о сьомій? - Запитала я піднімаючись на другий поверх. Але напевно у мене був сердитий вигляд тому, що замість того, щоб відповісти мені, Річард почав виправдовуватися:
- Крісті, зрозумій, мені важко відмовитися від старих звичок за такий короткий час. Я змінюсь, але через певний час. Потерпи ще трохи…
Здається він ще хотів щось говорити, але я увійшла до своєї кімнати й закрила за собою двері. Так, з часом він зміниться, але коли це станеться мені невідомо, тож доведеться потерпіти.
Потрібно було чимось зайнятися, але чим? Телевізора в моїй кімнаті не було, а книги я вже перечитала й вони лише займали місце на письмовому столі. Я сіла на ліжко й узяла в руки сімейне фото. На ньому тато, мама і я — незадовго до аварії. Мені їх так не вистачає…Здається в руках я тримала всього лиш фото, але воно оживило в моїй пам’яті події того дня коли їх не стало.
Це був вихідний і ми всією родиною відпочивали в парку розваг: їли морозиво та солодку вату, каталися на каруселях, дивилися ляльковий театр. Додому повертатися не було бажання. Але врешті-решт це потрібно було робити. Тато керував автомобілем та розповідав якусь веселу історію час від часу поглядаючи на мене, щоб перевірити чи я слухаю його. За весь день я втомилась й починала засинати від мелодійного голосу тата, як у вухах зарізало від пронизливого сигналу. Наш автомобіль різко зупинився сильно ударившись об щось тверде, під звук падаючого скла я втратила свідомість.
До тями я прийшла в незрозумілій для мене кімнаті, світло було вимкнене і я не могла визначитися де я. За дверима почулися уривки розмови:
- …краще не нічого їй не розповідай.
Наполегливо говорив перший голос, але інший наче сперечаючись чітко заперечив:
- Ні, вона повинна знати.
Я не могла нічого зрозуміти, хотілося дізнатись про що мова. Біля дверей напевно стоїть тато, тому логічно було покликати його.
#315 в Молодіжна проза
#454 в Сучасна проза
зміни в житті головного героя, підлітки та кохання, доля випадку
Відредаговано: 10.08.2022