Фінал!

Вона не помітила, як пройшло багато часу!

Вона йшла повільно, не плакала — сліз не було. Здавалося, що тепер у неї ціла вічність, і нікуди не треба поспішати. Вона не помітила, як прийшла додому і зачинила двері!

Вдома була така тиша, що у вухах дзвеніло.

Як раптом тишу порушив голос.

Дівчина обернулася і побачила в дзеркалі Ірину. Та посміхалася і сміялася:

— Ти правда думала, що ти актриса…

Її сміх пронизував кожну клітину тіла Олі.

Дівчина не витримала і закричала:

— Замовкни! Замовкни!

Зажавши голову руками, дівчина завила від відчаю!

Вона хотіла йти далі, але побачила, що замість її звичайного коридору тепер… скрізь дзеркала.

На кожному міліметрі. Здавалося, вона в дзеркальному лабіринті, як тоді в дитинстві, коли загубилася, і мамі з тіткою довелося заспокоювати її й вивести!

І скрізь була Ірина, що сміялася над нею.

Дівчина побігла, але вдарилася об одне зі дзеркал, де голос промовив:

— Подивись на себе. Ти зрадила найдорожчу людину. Раді чого? Щоб стати мною!?

— Куди ти підеш тепер? Тут тобі немає місця, а там, де ти була, навряд чи згадають…

Дівчина бігла далі, намагаючись вибратися з нескінченного лабіринту дзеркал.

— Хто тобі взагалі сказав, що можна так просто натягнути чуже тіло й жити в ньому!?

— У тебе все було… все!!!

— І тепер ради чого все це було!?

Втомлена, вона закричала з надривом і вдарила по дзеркалу. Воно тріснуло.

Вона продовжувала бити дзеркала, іскрилися осколки, поки не залишилося одне останнє…

Вдаривши його, вона побачила… себе.

З розбитого скла на неї дивилася вона сама — у косусі, в чорних джинсах.

Друга Оля вийшла з дзеркала і сказала:

— Ну, привіт!

— Пам’ятаєш, я казала, що я першою зустріну тебе, якщо ти зайдеш занадто далеко!?

Олю пронесло, наче струмом:

— Так усе це час була ти?! Верніше, я?

— Ми…

— Ми і тільки ми…!

— Ну що ж, усі дзеркала розбиті… — Друга Оля простягла їй косуху:

— Ось тримай… Я зберігала її з перших днів твого відречення від мене! Себе…

— Ну і куди ми тепер?