Глава 6

Перший сніг ліг на місто тихо, як забута пісня.

Оля йшла після пар — втомлена, виснажена, з гарячою головою і порожнім поглядом.

І раптом задзвонив телефон.

— Алло?

— Привіт, — голос Антона звучав схвильовано. — Уявляєш, у нас оголосили кастинг! І не просто кастинг — у фільм. Режисуватиме сама Ірина Пароніна!

Світ навколо ніби завмер. Сніжинки застигли в повітрі, мов у сповільненій зйомці.

— Що?.. — прошепотіла вона. — Ти серйозно?

— Ще й як! І слухай — хто пройде кастинг, той автоматично отримає диплом. Я скину тобі уривок зі сценарію, спробуй!

Оля ледве дійшла додому. В голові дзвеніло лише одне слово — кастинг.

Вона кинула сумку, запалила лампу й розгорнула сценарій.

Це був шанс. Єдиний. Той, за яким варто бігти.

І вона вирішила: весь тиждень репетируватиме до знемоги.

Нарешті настав той самий важливий день для Олі — вона прокинулася рано і вже була на місці першою.

День видався дощовим, хоч зовсім нещодавно ще стояв мороз і лежав сніг… але що поробиш — південь він такий!

Оля розмовляла з хлопцями, обговорюючи кастинг, і ось почали викликати людей по черзі.

Там були не лише студенти з їхнього училища, але Оля була впевнена, що саме вона отримає головну роль!

Вона й сама не знала, звідки в ній така впевненість, але цього дня вона просто лилася через край.

Дівчина сиділа й чекала — довгий темний коридор із єдиним вікном, біля якого вона й розташувалася.

Дощ барабанив по склу, і кожна крапля відбивалася в душі Олі. Згодом це почало її дратувати.

Вона дивилася, як з аудиторії виходять хлопці та дівчата — не надто щасливі.

Страх почав підкрадатися.

Оля помітно нервувала, а від недосипу трохи сіпалося око.

У якийсь момент їй здалося, що шум дощу заглушує голоси студентів.

У цьому напруженні вона просиділа до обіду.

А після — вийшла асистентка й голосно назвала її прізвище:

— Вапринова!

— Вапринова Ольга! — повторила ще голосніше.

Оля опам’яталася, встала й пішла за дівчиною.

Зайшовши до аудиторії, вона застигла — перед нею стояв оператор, а поруч сиділа сама Ірина, і ще кілька людей.

— То ви у нас на роль Аріни? — запитала Ірина.

— Так… — невпевнено відповіла Оля, бо ноги раптом стали непослушними.

Її тіпало від хвилювання, а грудну клітку стискало.

Десь колись вона читала, що якщо від людини тебе так трясе — треба тікати, бо то інтуїція попереджає про небезпеку.

Але дівчина в усе це не вірила…

А шкода, було б непогано повірити.

— Ну що ж, тоді слухаємо ваш монолог. Починайте, коли будете готові, — сказала Ірина.

Оля стояла в ступорі, на мить забула слова, але взявши себе в руки, почала.

Монолог був довгим, і в якийсь момент дівчина зовсім розкріпостилася, заговорила впевнено, навіть помітила, як дехто схвально кивав.

Але посеред монологу вона побачила той силует… і кістляву руку, яка торкнулася Ірини.

Не звернувши уваги, Оля продовжила, але раптом усмішка Ірини зникла.

Щось викресливши у блокноті, вона холодно сказала:

— Наступна!

— Що?.. — розгубилася Ольга.

— Дякую вам, ви вільні, — відповіла Ірина.

Всередині в дівчини все обірвалося.

Вона кілька секунд стояла остовпіла, потім попрощалася і вийшла.

У коридорі долинув уривок розмови:

— Здається, вона непогана…

— Так, але не акторка. Не її це, видно одразу…

Дівчина наче прокинулася від сну, схопившись за голову.

— Господи… що ж я наробила?..

Що ж я…

Вона йшла коридором, і все навколо стало ніби у сповільненій зйомці:

розмиті обличчя, глухі голоси, мов зі старого забутого життя.

Оля вийшла з темних довгих коридорів на вулицю.

Дощ змивав з її обличчя все — приниження, розчарування, залежність від чужого життя.

І раптом всередині щось розбилося.

Ні, це не серце.

Це розбилося її старе життя, яке вже не скласти докупи.

Не повернути.