Глава 2

Вранці за сніданком Оля сказала мамі, що їй більше не цікаве програмування.

— Але чому? Тобі ж раніше подобалося.

— Не знаю… набридло. Та й очі болять, — втомлено відповіла вона.

Мама мовчала.

— Я думаю, після Нового року заберу документи. А влітку спробую вступити до театрального.

У кімнаті повисла тиша.

Знадвору йшов дощ — уже другий день поспіль, і краплі, здавалося, відміряли час між словами.

— Оль… це, звісно, добре, але подумай.

— Ні, мам, я вирішила. Я піду до театрального.

Пауза. Потім, уже на ходу:

— Ах так! Можеш сьогодні дати мені трохи більше грошей? Хочу дещо купити.

Після школи вона зайшла до магазину й купила сумку — ту саму, безглузду, дивну, але саме її.

Вона була на сьомому небі від щастя.

Тільки одне не давало спокою — обкладинка альбому, що вибивалася з її звичної темної естетики.

Промайнула думка:

«Ні… ні, я точно не стану це робити!»

Але раптом прийшло сповіщення:

“Little Sparrow!” знову виклала пост.

На фото — вона, у шкірянці, на байку.

Підпис: «Усі, хто любить швидкість, вітер і дорогу — приєднуйтесь до нашого мотоклубу!»

В Олі був мопед. Але той звір на фото… був зовсім іншим світом.

Вона поверталася додому щаслива — з новою сумкою, з новим рішенням.

Та десь у глибині душі хтось кричав:

«Зупинись. Збав швидкість.»

Вона сиділа на ліжку, тримаючи телефон у руках, і дивилася на свою стрічку в Instagram.

Кожне фото — темне, готичне, з її колишнього життя.

А в голові лунав голос:

«Та зроби це. Досить уже бути депресивним підлітком-емо.

Ти — жінка.

Кинь минуле. Що ти втратиш? Декілька підписників? Їм байдуже.»

Вона зітхнула… і натиснула «Видалити».

Фото за фото зникали. Усе — під нуль.

Видалила навіть ім’я.

Тепер залишався останній крок.

Вона зібрала свої чорні шкіряні куртки, — ті, що колись були її бронею, — і віднесла їх у секонд-хенд.

На зворотному шляху купила іншу — яскраву, легку, «нову».

Наступного дня, коли з’явилася в університеті, друзі дивилися на неї приголомшено.

— Ти що, змінилася? Все гаразд? — питали вони.

Вона тільки усміхалася.

Їй здавалося, що вперше за довгі роки вона йде своєю дорогою.

Та справжній удар чекав попереду.

Її нові фото — світлі, кольорові, усміхнені — ніхто не сприйняв.

Підписники зникали. Друзі мовчали.

А потім вона оголосила:

«Я йду з ІТ. Вступаю до театрального.»

Для всіх це звучало дивно. Для неї — як визволення.

Та ніхто не знав, що саме в цей момент почалося її падіння.

Бо за всім цим стежив хтось один — людина, яка вже бачила, чим закінчуються такі переродження.