Розділ третій

Ми опинилися в дивному місці, це був замок із садом. Навколо ходили дами в середньовічних сукнях, а на небі світили зірки, хоч не було ночі.
Ми доїхали до входу. Кінь перетворився на гарного чоловіка, він був високий, мускулистий, кароокий та з неперевершеною посмішкою від побаченого я стояла не ворухнувшись.
- Ти.. ти.. хто ти? – запитала я.
- Я Бог парнокопитних! – я не могла повірити почутому(точніше, ледь стримувала сміх). – А ти хто така? Яка богиня?
- Я? Богиня? Насмішив? Я проста дівчина, яка навчається на другому курсі, яка не може повірити, де вона?
- Ти в місті Богів! Як би ти не була богинею чи магом ти б не змогла пройти сюди та говори ти зі мною! – сказав він.
- Тобто якби я була простою, то померла? – він зовсім здурів.
- Можна і так сказати. – я в шоку, як можна бути таким егоїстом. – Ти не нервуй, я ж бачив як арбалет перимістився до тебе. Значить ти маг.
- Що? – цей сон мені набрид. – Я не маг і хочу повернутись додому!
- Але це не можливо! Ти не можеш повернутись додому. Годі на цьому! Ходімо за мною
Мені не лишилось вибору, довелось іти. Ми зайшли всередину, нас зустрів темноволосий, високий чоловік у чорній формі.
- Привіт друже! Давно не бачились! – вони обнялись та потисли руки.
- Прийшов привітати тебе з днем народження! І подарунок захопив! – Ларсон показав пальцем на мене. 
- Що? Який подарунок? – я зробила вигляд, що нічого не розумію.
- Ти тепер власність бога Темряви та Зла. Я тебе подарував! – він усміхнувся та так як кінським сміхом. Я дуже зла, хотіла щось сказати, заперечити та зробити скандал але мені не вдавалося, невидима магічна штука на шиї не давала зробити. – Так то краще! – хотіла підійти до них та вдарити але і це не могла зробити! Ох же боги!!!
Темноволосий чоловік підійшов до мене та почав роздивлятись, ніби покупець оцінюючий товар. Він нахилився до мене та почав принюхуватись, чіпати волосся, ех… а так хотілось його вдарити…
- Мені вона подобається! Як тебе звати, о прекрасна панно? – та він, що знущається з мене, спочатку не можна нічого говорити, а потім представлятись! Я відчула як невидима петля з шиї послабилась!
- Хамло! І досить мене чіпати! Забери руки від  мене, а то пожалієш! – не витримала я, та накричала.
- А ти з характером! Люблю приборкувати таких! – він аж губу прикусив. – Мене звати Сет. – він покликав слугу, - відведи її та привиди в нормальний вигляд.
Мене відвели до якоїсь кімнати, де сказали чекати. Це була ванна. Через декілька хвилин до мене прийшли дві дівчини. Вони принесли одяг.
- Роздягайся! Ми будемо тебе мити! – я схожа на дитину, що мене потрібно мити?
- Думаю, я сама впораюсь, не маленька! – вони не хотіли йти геть. – Що, так і будете на мене дивитись?
- Нам приказали тебе привести в порядок! – сказала дівчина з білим волоссям.
- Але для чого? В чому тут моя робота, і що це за місце? – вони тільки мовчали. – Відповідайте! – останнім часом я стала агресивною, з якого приводу? А ось з якого! Мене подарували комусь і я тут бранка!
- Нам не можна нічого тобі казати!
- Тоді, якщо я вже тут, то можу сама себе привести в лад. – вони махнули головою та вийшли. 
Що ж мені не лишається нічого як зробити те що потрібно. Я зайшла в ванну та вмилась. Мені принесли якесь плаття, ох я  не люблю їх. Мені б кофту, кросівки, штани, але такого, напевно, в них не має. Тому вбралася в те, що було. Довге червоне плаття, з довгими рукавами та бусинами. Який несмак.
Через деякий час мене привели в кімнату, сказали, що я тут житиму, вони заперли двері. Потрібно думати як вибратись звідси! Я побачила вікно, велике. Я була на четвертому поверсі. Так, високо! Тож я довго не думаючи, зв’язала з штори та висунула у вікно. Почала потрохи злізати, добре, що ніч була. Спустившись на землю, почала шукати вихід. Повсюди було багато дерев та лабіринт з кущів. Я почула рев чоловіка з кімнати, він висунув голову у вікно та пробачив мене, це Сет!
- За нею! Не дайте їй втекти! – як тільки почула ці слова,  серце почалося битись швидше. Я побігла в лабіринт.
Позаду почула лай собак. Вони біжать за мною! Серце ледь не вистрибує з грудей! Я заблукала, не могла знайти вихід. Побачила в середині лабіринту дерево та тупик, собаки наближались все ближче, тож я залізла на дерево. Сховавшись там, чула як сюди прибігли.
- Я знаю, що ти десь тут! – сказав Сет. – Тобі не сховатись.
Тут я відчула як тріскає гілка, і я падаю, чекаючи найгіршого. Але я впала Сету на руки, він мене зловив.
- Попалась!