Уранова шахта

Безперервний потік людей заходив у прохідну. Трохи потіснившись біля самого входу, я нарешті опинився всередині приміщення. Я пред'явив перепустку охоронцю та пройшов крізь поворотний турнікет.

Сьогодні був мій перший робочий день. Влаштуватися на підприємство з видобутку уранової руди мене змусила важка фінансова ситуація. Батько хворів, майже зовсім не міг пересуватися. Його пенсії нам не вистачало, а моя попередня робота в друкарні багато грошей не приносила. До того ж постійні затримки з виплатою заробітної плати просто доводили мене до розпачу.

Звичайно ж мені було дуже лячно влаштовуватися працювати на уранову шахту. Кропивницьким ширилися різні чутки про те, що місцеві шахтарі довго не живуть. Розповідали також про важкі випадки променевої хвороби, отруєння радоном, хронічні бронхіти, обвали, аварії та багато чого іншого.

Але у мене просто не залишалося іншого виходу. Навіть лише кілька років такої небезпечної роботи й величезної за моїми мірками зарплати змінили б багато чого в нашому з батьком житті.

Я зайшов до адміністрації шахти. Дві жінки в приймальні зустріли мене дуже радісно. Вони привітали з першим робочим днем і прикріпили мене до бригадира Єгорича, який працював у цій шахті ось уже цілих 27 років. Єгорич міцно потиснув мою руку, пильно подивився в очі, але нічого не сказав. Потім він представив мене нашій бригаді прохідників: високому Петру, кремезному Данилу і худорлявому нервовому Миколі.

– Привіт Мішаня! – сказав Микола, трясучи мою руку одразу двома руками. – Не вішай носа, спрацюємося!

Після цього нам усім провели інструктаж із техніки безпеки. Потім у залитому яскравим світлом кабінеті ми по черзі пройшли медогляд. Медсестри вимірювали тиск, слухали легені, оглядали очі, вуха, ніс та горло. Літній лікар, який сидів за столом, не поспішаючи переглядав наші медичні картки, зрідка поглядаючи на те, як проходить медогляд.

Потім у роздягальні нам видали спецівку, окуляри, рукавички та високі гумові чоботи. Далі ми зайшли в лампову, де отримали респіратори, дозиметри, каски з ліхтарями та саморятувальники.

Ми вийшли на вулицю. У повній екіпіровці йти було незвично і важко, але ж ще в ній треба буде відпрацювати цілу зміну.

– Нічого, – подумки я заспокоїв самого себе. – З часом звикну.

Ми зайшли в заповнене шахтарями приміщення. Вони всі сиділи на довгих дерев'яних лавах. Одні дрімали, інші базікали, треті примудрялися перекинутися в карти. Літні шахтарі читали книги, газети та розгадували кросворди.

Ми сіли на вільні місця і стали чекати своєї черги в кліть. Єгорич сидів поруч зі мною. Я повернувся до нього та запитав:

– Єгоричу, скажіть, якщо дозиметр раптом зламається, то як я зможу розпізнати радіаційну небезпеку?

– Невеликі дози опромінення все одно без дозиметра не відчуєш, – просипів Єгорич. – Як тільки засмердить озоном і в роті з'явиться металічний присмак, значить фон вищий за середній. Ну а якщо ж шкіру кропивою почне пекти та спалахи в очах заблищать, то потрібно негайно забиратися з забою.

Я хотів було спитати, які саме спалахи він має на увазі, але в цей час черговий біля кліті махнув нам рукою і ми поїхали вниз. Кліть рухалася досить таки швидко. Повз нас проносилися пласти породи. Від перепаду тиску повітря мені заклало вуха. Я затиснув ніс пальцями та кілька разів ковтнув. Стало дещо легше. Кліть опускалася все нижче й нижче. Я починав фізично відчувати багато сотень метрів земної товщі над головою.

Кліть почала поступово сповільнюватися і зупинилася. Спуск завершився.

– Хто хоче першим нюхнути радону?! – пожартував Микола, відчиняючи дверцята.

Ми вийшли назовні. Я обережно вдихнув. На подив дихалося досить таки легко. Повітря було достатньо свіжим та чистим завдяки потужній вентиляції. На обличчі навіть відчувався легкий подих вітру. Якщо заплющити очі, то можна було навіть собі уявити, що ти стоїш десь там на поверхні, а не перебуваєш глибоко під землею. Мені від цього стало трохи легше на душі.

Єгорич із хлопцями вже пішли вперед. Я наздогнав їх швидкими кроками, з цікавістю роздивляючись навколо. Поруч були пост чергового, медпункт і складські приміщення з різним обладнанням.

Ми підійшли до невеликого електротяга зі складом. Вагончики були маленькі й присадкуваті. У них можна було лише тільки сидіти. На повний зріст не встанеш, упрешся каскою в стелю.

Ми розмістилися по вагончиках. За хвилину електротяг рушив. Ми поїхали до місця нашої роботи.

Дорога зайняла десь з 15 хвилин. Нарешті ми дісталися до свого забою.

● ● ●

У нашій шахті видобуток уранової руди ведеться буропідривним способом. На початку ми буримо свердловини, потім у них інша бригада закладає вибухові речовини й здійснює підрив. Далі ми повертаємося, щоб прибрати випал, або кажучи звичайною мовою обвалену вибухом породу і вантажимо її до складу з вагонетками.

Сьогодні ми якраз прибирали випал. Робота була дуже важка і брудна. Я з незвички задихався в респіраторі, піт стікав струмками під спецівкою.

Нарешті Єгорич оголосив перерву. Наша бригада розсілася на дерев’яні колоди, укладені штабелями під одним зі світильників. Хлопці дістали тормозки.

Я теж витягнув із сумки й розклав на газеті свій обід: шматок солоного сала, два круто зварені яйця, зелену цибулю та помідори. Від надлишку вражень і важкої фізичної праці мені здалося, що я нічого більш смачного в житті не їв. Також я ніяк не міг напитися водою з фляги та зупинився лише тоді, коли зрозумів що вона майже повністю спорожніла.

– Ось ти сидиш тут брудний і замурзаний, а за сотні метрів над тобою якась красуня у короткій спідниці нудьгує на лавці, закинувши ногу на ногу, – мрійливо посміхнувся Петро.

– Чому ти так вирішив? Шахта ж у передмісті. Навколо неї одні села та лани, – здивувався я.

– Сама шахта хоч і в передмісті, але її тунелі тягнуться далеко під славне місто Кропивницький, – пояснив Данило.