Розділ 20. Інший погляд (ПОВ невідомого)

Безперечно, у мене було найкраще місце - я бачив усе, а мене ніхто. Вікно цього кабінету виходило на сцену у парку, трошки навскоси, тож уся та мистецька кухня була переді мною, мов на долоні.

Зараз працівники сцени допомагали черговому аматорському ансамблю покинути місце концентрації софітів та камер запрошених журналістів, підтримуючи учасниць під час спуску з підвищення. Вони йшли дуже повільно.

Це томило. Моє нетерпіння показувало зуби, кусало нерви, вириваючи з горла агресивно-ніжне - де вона, де вона, де вона.

Де.

Вона.

Я взагалі не мав би тут бути сьогодні, та моє бажання побачити її ще раз випхало з голови доводи здорового глузду після першого отриманого фото від моїх людей. Я покинув свій прихисток, щоб побачити її. 

Селена була довершена. Вона була навіть краща, ніж я собі уявляв. Вона посміхалась так, що мій світ помирав і перероджувався у сяйві її добрий очей… Направлених не на мене.

Кам’яна балка не витримала мого тиску. Треба заспокоїтись. Не буває шляху до цілі без перешкод. А той син Чернецьких і не є перепоною зовсім. Навіть не зважаючи на те, що він ховає зараз під елегантними рукавичками, що йому подарували.

Селена не помиляється. Але Селена - це Вибір, що робить людина у ній, а людей можна переконати. Схилити на свою сторону не поспішаючи…

Вона зʼявилась у полі мого зору, наповнюючи собою найтемніші закутки мого єства. Серце озвалось тишиною, подих перехопило. Різці видовжились - я себе ледве контролював.  Ще не час, ще не час…

Солодке видіння, чудне марево. 

Селена.

Світло ковзало по її волоссю, заплутувалося в мідних пасмах, вихоплювало з недбалої зачіски тонкі шпильки, схожі на крихітні срібні зірки. Кілька неслухняних локонів спадали вздовж обличчя, торкалися щоки, шиї. Вона не прибирала їх. Навіть не помічала. Уся її увага належала роялю, а я… я не міг відірвати від неї погляду.

Сукня мерехтіла при кожному русі. Тонка, майже невагома тканина огортала плечі й руки, спадала довгими прозорими хвилями, збиралася на колінах, переливалася сріблом і старим золотом. Поділ розтікався по чорній підлозі, губився у відблисках світла, і здавалося, ніби вона сидить посеред зоряного пилу, а не на звичайній лаві перед людьми, що, як і я, затамувавши подих слідували за нею.

Вона опустила голову. Вії кинули тінь на щоки. Пальці торкнулися клавіш — обережно, майже побожно, наче вона боялася розбудити щось, що спало в глибині інструмента.

Тонкі пальці, що так і просили моєї уваги, знайшли необхідні клавіші, елегантна стопа, яку я був готовий цілувати і пестити, натиснула на педаль. Глибокий вдих.

Короткий тихий початок. Перші слова, що зірвалися з її вуст, сповнені молитви - тихого благання про спасіння з пастки втоми і пригнічення. 

Я буду твоєю силою. Я буду твоєю розрадою. Я буду, тільки дозволь.

Мені хотілося ввібрати все. Кожен рух її пальців. Ледь помітний нахил голови. Те, як вона вдихала перед наступною фразою, ніби сама музика жила в її грудях і їй доводилося ділитися з нею повітрям. Я хотів зберегти кожну мить — не в пам’яті, де вона могла потьмяніти, а десь глибше, у тому місці, звідки вже нічого не виколупаєш і нічим не витравиш.

Я хотів її.

Ця думка була такою простою, що від неї ставало морозяно-спокійно. Я не збирався її обмежувати так, як той вишкрібок Чернецький. Я дам їй силу, і вона стане тою Селеною, що тримає нічне небо - одноосібною, безжальною й вічною. Просто торкнутися чи опинитися поруч, відчути тепло її руки у своїй, почути, як вона вимовляє моє ім’я - це занадто по-людськи. Занадто елементарно. Я хотів забрати собі кожен її погляд - бути її світилом. Хотів стати тим, до кого вона повертатиметься подумки, навіть коли мене не буде поруч - бути єдиною потребою. Тим, кого шукатиме очима в натовпі, тим, чию відсутність відчуватиме так само гостро, як я зараз відчував її присутність - бути її володарем.

Жага розросталася під ребрами, повільна й темна. Вона не спалахувала — душила. Обплітала зсередини, стискала горло, змушувала забувати, навіщо я взагалі прийшов сюди й чому досі стою на місці, замість того щоб підійти ближче.

Так треба. Ще не час.

Селена віддавалась емоціям. М’ягкість і ніжність, що були спершу, змінилися на силу і чуттєвість, коли мелодія дійшла до кульмінації. Світло навколо прийшло в рух - розкидані по полотні позаду роялю вогні текли все швидше і густіше, доки не взірвались разом із софітами суперновою, осліпивши усіх, але не її.

Вона була така прекрасна у цю мить душевного клімаксу. Не так, як бувають прекрасними жінки, на яких озираються. Не так, як бувають прекрасними речі, якими хочеться володіти. У ній було щось, перед чим будь-яке бажання здавалося водночас замалим і блюзнірським. Вона не намагалася зачарувати і не просила захоплення. Просто була в цій миті, не знаючи, що для мене решта світу втратила будь-який сенс.

Я міг би впасти перед нею навколішки уже зараз. Міг би назвати її богинею — і все одно збрехати, бо жодне слово не передало б того, що коїться зі мною. Богам поклоняються здалеку. Їх бояться, їм моляться, від них чекають милості. А я не хотів милості.

Триматись місця було майже неможливо. Моя одержимість вимагала її собі. 

Не зараз. Ще трохи.

Селена підняла пальці над клавішами, затримала їх на одну коротку мить і знову опустила. Останній акорд мінорної пісні отримав своє щасливе закінчення. Останній звук завис у повітрі, тонкий і крихкий, наче нитка, що ось-ось урветься.

Я затамував подих, ніби від мого дихання залежало, як довго буде звучати завершальна нота. Безглуздя. Вона навіть не знає, що я тут. Я просто стою в тіні й з останніх сил вговорюю себе, що мені достатньо поки і так - дивитися здалеку, наповнюючи її життя маленькими крихтами моєї присутності, які, одного дня, накриють її лавиною.

Тоді вона сама, без примусу і навічно, стане моєю.