Розділ 18. Карти на стіл

Ось цей маєток уже відповідав моїм запитам у жанрі «вампіри». 

Все почалося з воріт - високих, кованих, що позначали початок території містичних створінь. 

Та найперш, я думала, згадувала, припускала, і все одно дивувалася - як на відносно не далекій відстані від Кручеля міг бути такий атмосферний Замок, а я про нього не чула! Та ми з Олегом колись обʼїздили велосипедами увесь наш район, з таких боліт вилазили і бачили місця, де ворони розвертаються, а цю місцину пропустили.

― У нас тут кілька меж із захисними рунами, того не ламай голову, як ще тут нема юрби туристів і стилізованих ярмарків. 

Я почервоніла. Невже, моє обличчя аж таке красномовне? 

Левів тихий сміх пролунав чарівною піснею.

― То, значить, як пропонувати кров, то ми не соромимось, а як не додуматися до очевидного - то маківкою стаєш?

Не на ту натрапив!

― Як будеш так продовжувати, то вже сам піймаєш облизня, зрозумів?

Моя бравада залишилась непоміченою. 

― Солька, ― по доброму сказав Лев, ― після цієї ночі я тебе вже нікуди не відпущу, це точно. Якщо твої слова то не марення від втрати крові. 

Я глибше зарилася у своє імпровізоване гніздо. Не в моїх правилах забирати назад слова, тим більше сказані щиро і від душі. Та Леву це і так відомо. То навіщо ото соромити мене. 

― А що я такого сказала? Ти-но дивись на дорогу.

― А то що буде? Потрапимо в аварію і добʼємо авто?

Істерика ще ніколи не була такою… істеричною. Я стирала сльози, розмазуючи бруд щоками і хлюпала забитим носом. Ой не можу, насмішив так насмішив. Ну, чудово, просто прекрасно. Знайомство з батьками Лева відбудеться феєрично. Буде щастям, якщо вони повірять, що я та сама Селена, а не якась пʼяничка, що їх син підібрав по доброті душевній десь під клубом на світанку.

Нестор, що напівлежав мішком з боку, подав перші признаки життя вже як ми вʼїхали за ворота. Він заворушився і видав повний болі стогін. Певно, то мій дикий регіт розбудив його, або організм подав сигнал, що готовий прийняти наслідки ночі. 

Гримаса на його обличчі уже не нагадувала ту, неприродню, та все одно торкала серце і викликала переживання. 

― Все добре, ― заспокоїв мене Лев. ― Якщо дожив до зараз, то критична точка подолана. Далі ми його підлатаємо нашими методами і за кілька днів Нестор знову бігатиме і дійматиме тебе своїми жартами. 

― А я? Я ж не вампір.

Відповіді я очікувала з великим нетерпінням. А тут ще й недоречні думки про маму, концерт, і взагалі мій обовʼязок гарно вчитися… Що зі мною буде? Я ж така на людях з’явитися не можу, а залікувати пошкодження займе, певно, не один день…

― Агов, воїтельнице, ― Лев повернувся до мене корпусом і, потягнувшись, торкнувся рукою до щоки, збираючи пальцем сльози, ― якби твої пошкодження були б такі ж страшні, як у Нестора, то я б спокою не мав. І віз тебе не додому, а у приватну клініку на госпіталізацію.

Його слова заспокоїли. Я кивнула і продовжила дивитися у вікно, поки Лев доїжджав до великого парадного входу в маєток. 

Передній двір не вирізнявся цікавинками. Доглянутий газон, кілька лавок між камʼяними стежками, підстрижені кущі. Прелюдія звичайності перед величезною чорною будівлею. А ось тут я відкрила рота так, що аж щелепа хруснула. 

Я таке бачила лише на фото з Праги та Кьольну. Готика. У чистому її прояві - високі шпилі, химери, орнаменти, вітражі… 

― Відчуваю себе якоюсь невігласкою безродною, коли дивлюся на це. А ти ж тут живеш…

― Я би на твоєму місці переживав не за це, ― відкриваючи двері переді мною, сказав Лев. ― Та й взагалі б не переживав. Ходи краще сюди.

Я опинилась на його руках якось занадто легко. Я і так не кабаниця, та для Лева виявилось раз плюнути дістати мене з салону і понести до широких високих сходах, на яких нас уже чекали. 

Вчасно згадалася ще одна справа, яку необхідно зробити. 

― Візьми новий телефон, мені потрібно звʼязатися з мамою. 

― Добре. Я попрошу у когось його принести.

Левів хороший настрій не погіршився, коли я заохкала і заахкала - усі мої пошкодження перегукувалися між собою, створюючи симфонію одного великого болю. Він тільки міцніше притиснув мене до грудей, і прошепотів на вушко, стрімко піднімаючись сходами:

― Я вбережу тебе від батька і його уваги сьогодні, та мою маму ми минути не можемо. Тримайся, зараз трохи потрусить. 

І уже голосніше, спрямовуючи погляд наді мною:

― Наша гостя дуже потребує моєї допомоги, тож прибережімо розшаркування на потім. Мама, це Соломія. Соломія - це моя мама, Агнес. У авто лежить ще дуже покоцаний Нестор. Напоїть його четвертою позитивною, хай відчує смак життя. А в мою кімнату принесіть бинти-пластирі, щось для дезинфекцїї та пляшечку свіжої першої негативної. Також з авто необхідно забрати маленьку коробочку із заднього сидіння. Мамо?

Ми зупинилися на верхній точці сходів. Я намагалася сильно не ховатися, та Лев сам мене зігнув таким чином, щоб і носа видно не було. 

― І що це значить? ― мама Лева пашіла злістю. ― Втік на той Пошук, кілька тижнів як, ні вісточки, ні слова. А тепер влітаєш, на розтрощеному авто, як пес у гін, побитий, весь у крові, ще й у такій компанії. Що я маю, як …

― Послухай і почуй, ― як на мене, то це трохи загрубо, так говорити з матірʼю після подібних предʼяв, ― якщо я тут відкрито, це значить, що Пошук завершено. Будь ласка, стримай батька так довго, як можеш. І зроби те, що прошу. У нас була дуже-дуже важка ніч, то про всі пригоди я розповім потім. 

І пішов.

Я все-таки вивернулась і змогла побачити високу струнку жінку, одягнену як тінейджерку, а не господиню вампірського маєтку - у сині прості джинси та сорочку в клітинку. Вона стояла спиною до нас, коли ми увійшли у велику залу з дзеркальною стелею. Дуже знайому мені залу.  Так ось, куди мене приводили сни.

― Ти б потім перепросив, ― видавила з себе, ― матерям тяжко, коли діти виростають і так себе ведуть. Я взагалі дивуюся, як вона мене на поріг пустила.