Розділ 17. Невипадкова випадковість

Коли пройшов перший шок, я ледь змогла поворушити язиком, на стільки неймовірним мені здавалися слова, що готові були вирватися з рота.

― Леве, це Нестор, ― прошепотіла одними губами. 

―  В сенсі?

Лев уже був на низькому старті, і готувався кинутись в наш бік. 

― Чш, не рухайся.

Ми стояли і дивилися один на одного: я на “Нестора”, а “Нестор” на мене. Непорушно, ніби примірялися кожен до наступного кроку опонента. Серед розтрощеного кафе це мало вигляд неймовірно тупий - щойно відбувалася бійка, літали стіни та розбите скло, а тепер - ми милуємося на відстані, як пара голубків-інтровертів.

Та я розуміла - один невірний крок, і наставник нападе на мене. Хоча…

Як це взагалі можливо? Тож була клятва! Ні мечем, ні стрілою, ні думками… Чи є якась умова, при якій її можна обійти? 

Потрібно спробувати поговорити.

― Несторе, це ж я, Соломія, ― як можна спокійнішим голосом я звернулася до наставника. ― Ви ж мене пам'ятаєте? Ми сьогодні з вами пережили веселу нічку. Навіщо її переводити у повний водевіль, а?

Істота слухала мене, схиливши голову на бік. Впізнав? По очах бачу, що ні. Так дивляться на цікаву комашку, яку збираються дослідити чи роздавити, а не на знайому людину. Це додало переживань. Серце скажено гупало у грудях. 

Проте відволікання працювало - поки я говорила, Лев, по-трошки, маленькими кроками, підкрадався до перевертня ззаду, тому мені необхідно продовжувати. 

― Несторе, я знаю, що я вам не подобаюся, та чи можливо нам обговорити це там, на пустищі? ― я сподівалась, мої слова знайдуть відгук у людини під маскою, а ні - то хоч Лев зрозуміє, куди треба тащити противника. ― Там немає світла, людей, і вашим червоним очам буде легше. Там є травичка, то ми зможемо повалятися у ній. А ще Лев…

Не потрібно було говорити цього. Ой, не потрібно. Імʼя Чернецького стало тригером. Істота, що до цього часу спокійно слухала мене,  вигнулася під неприродним кутом. Хребет хрусьнув, коли його голова майже торкнулася напів зігнутих колін, а в горлі щось булькнуло. На підлогу ляпнула кров. Перевертень почав трусити руками, пританцьовуючи в незручному положенні, ніби собака, що обтрушується після виходу з води.

Це виглядало лячно саме по собі, а бачити деформоване у стражданні обличчя Нестора, було нестерпніше вдвічі. Та ця заминка дала шанс Леву зробити кілька великих кроків без боязні бути почутим. 

Істотота піднялася, закинувши голову доверху, і видала той самий кіношний крик назгула - дикий, різкий, де поєдналися найнеприємніші звуки у всьому світі. Я затулила вуха та закрила очі, аби тільки спастися від нього. Коліна проїхалися по брудній підлозі, залишаючи на шкірі подряпини та глибші рани. У місці пошкоджень пекло і стріляло.

Світ звузився до цього крику. Він наповнював мене собою, і я відкрила рот, щоб хоч якось випустити його з себе. І терпіла, терпіла, терпіла... 

Звук обірвався раптово, на високій ноті.

Мені знадобилось кілька хвилин, щоб відновити можливість бачити і чути. Лева і перевертня у розтрощеному кафе і слід зник, я стояла сама посеред битого скла, розтертих до щепок столів та лавок, і це все іскрилося, тріщало та дзижчало. Чорт, сподіваюся, Чернецький заманив його туди, бо інакше…

Та що інакше, ми тут вже таких справ натворили, що про конспірацію можна забутися. Добре, хоч жертв немає, бо люди встигли порозбігатися. Мені подобається цей принцип: як дають - то бери, якщо б’ють - то біжи. Шкода, що сама не дотримуюсь.

Мені точно потрібно догнати їх, та як? Ножками - швидко, але можу сильно в очі впасти, зовнішність у мене не середньостатистична, щоб потім просто загубитися у юрбі. Авто я водити не вмію, теоретично. Та навіть так, ключі ж все одно у Лева, а Лев - десь погнався за Нестором. І мені навіть нема кого покликати на поміч - новий телефон я так і не підключила, та і номерів не пам’ятаю. Що мені робити? У пошуках відповіді, я почала шарити очима у всі боки. Може, знайду хоч щось. Хоч палочку-виручалочку, чи золоту рибку яку. Навіть на лампу з джином згідна.

― Хто-небудь, ― взмолилась я про себе, ― допоможіть.

“Під ногами”.

Слідуючи пораді, подивилась униз пристально-пристально. Нічого. Тільки каміння і сміття. Шаркання ногою було більш жестом відчаю, та раптом під моєю правою ногою щось блимнуло.  Ключі від БМВ. Левової БМВ. Моїй радості не було меж!

― Дякую тобі, люба. Дякую!

До авто я летіла, перестрибуючи залишки будівлі, що розлетілися по парковочному плацу. Автівка Лева стояла неушкоджена, майже, подряпини на корпусі за велику трагедію і перешкоду руху не вважаю. 

Ключ ввійшов з першої спроби, незважаючи на шалене тремтіння в руках. Та далі, зайнявши водійське місце, я розгубилася. І що робити? Як я вже казала, мені і на думку не спадало, що колись матиму можливість кермувати, тож навіть теорією водіння не володіла.

За спробу не бʼють. Зберися, Соломіє, десь там відбувається кривава бійка, а ти з якоюсь машиною не можеш справитися. Ти бачила, як це роблять Лев в дядь Сергій. То згадуй!

Кілька почергових ляпасів допомогли прийти до тями. Я завела автомобіль з пів оберту, а далі…

Тронутись з місця у мене не вийшло. Ні з першої, ні з другої спроби. Механічна коробка передач - це зло. Як там треба - плавно пускати зчеплення, затискати газ, і…

Беха, на мою превелику радість, спритно понеслася на першій передачі. Від переповнених емоцій, я ледь не змарнувала весь прогрес, кинувши зчеплення. Солька, ще трошки. Головне - виїхати на дорогу, а потім, ем, щось придумається.

Левове місце не приймало тимчасову загарбницю. Я постійно скочувалась вниз по виставленому не по мені сидінню, не попадала по педалям, кілька разів знову ледь не заглохла при перемиканні передач, а при спробах виставити крісло під себе хоч якось - впиралася у спротив авто. А потім просто плюнула - немає машин, немає міліції, немає пішоходів чи велосипедистів, то я можу зашкодити тільки собі і автівці. Отже, давимо на газ і молимося, щоб швидше знайти Лева.