Розділ 15. Виклик

― А моє авто?

Я і хто б сумнівався - хлопчаки завжди найбільше переживають за свої цяцьки.

― Я не знаю. Я не бачив.

― Чорт. Там було кілька дрібниць, які мені не хочеться втрачати.

Лев вскочив з дивану, аж пружини скрипнули. Від негайного переміщення його стримало лише моє прохання, що я крикнула швидко, навіть не подумавши:

― Стій! Ти не можеш просто так з’явитися посеред ділянки.

― Соломія має рацію, ― підтримав мене Нестор. ― Там зараз не суцільна темрява, розумієш? І твоя поява може наробити шуму між людей, якщо біля будинку є якісь випадкові спостерігачі. Або ще гірше - вийдеш назустріч іншій можливій небезпеці і що? Попадеш їм прямо в руки гаряченьким?

Лев метався між кам’яних стін підземелля як загнаний звір. І я цього не розуміла - він сам з простотою розповідав, що це лише будинок “для відводу очей”. То чому зараз поводиться так, ніби сталося жахливе. Так переживає за автівку? Чи теж склав два плюс два і вбачає у цьому нападі чиюсь злу волю?

Я перехопила Лева, коли той пробігав поруч. Для вірності - відразу сплела наші пальці, утворивши замок. Тепер точно не втече. Не посміє.

План спрацював. Окей, якщо простір залишається непорушним, то і його стан зараз далекий від справжнього емоційного вибуху. У нас є шанс не допустити найгіршого розвитку сценарію. Тільки тепер не Сльоза у моїй руці - символ нашого нерушимого зв’язку, а сама моя присутність має нагадувати про договір між нами.

― Скаже мені, Леве. Скажи, що ти думаєш.

Першу лють погасили мій спокій та підтримка. Лев хоч і пінився, та зміг пересилити потяг тіла до руху. Він з неймовірною ніжністю поцілував наші з’єднані руки, ніби започаткував маленький ритуал, і звернувся до нас:

― Добре, забудемо про необдумані вчинки. Які будуть пропозиції? Бо я зараз близький до того, щоб утнути якісь дурниці.

― Ти теж думаєш, що це…

― Поки немає доказів, я не думаю - я можу припустити, що це привіт від Ради, Соломіє. Ось тобі вже від мене порада - у вампірському світі слова дуже важливі, бо немає більш злопам’ятної істоти, ніж ображений вампір. 

Я з вдячністю прийняла цю настанову. Не сильно вже і відрізняються наші світи, я так бачу, але щоб аж найменші формулювання тримати під контролем - з моєю балакучою вдачею це справжнє фаталіті.

― В такому випадку, ― продовжив Лев, ― серед нас або є зрадник, або ми допустили десь помилку і підпустили когось із Шукачів чи сторонніх спостерігачів близько. Несторе, на Аліні і Дмитру я сам особисто полишив “Замок”, якісний, без шпаринок, як ти колись учив. Зав’язав його на крові і слові. Під покровом Нашої матері. Тож, у мене під підозрою серед тих, хто знає про нас, залишаєшся тільки ти.

Нестор наблизився до нас стрімко. Лев стояв непорушною скелею, а я була змушена зробити пів кроку назад, так мене застав зненацька наступ.

― Я дуже гордий, що навчав тебе, Леве, і був обраний тобою у поміч. Тому не злюсь за підозри - тепер ти відповідаєш не лише за себе, а і за Соломію, твою Упізнану Селену. Тож…

Слова наставника не звучали ображено, він не виправдовувався і не грав в невинність, не сипав звинуваченнями. Нестор вирішив не втікати, а діяти, отже, його провина - це лише припущення, і він поспішив розвіяти їх.

Я навіть не побачила, звідки чоловік дістав маленького кинджала. У світлі свічки тільки промайнув відблиск, а гаряча кров уже розпустилася червоним квітом на тонкій блідій шкірі на зап’ясті. Що буде далі? Лев не виглядав настороженим, а, отже і мені не було потреби десь тікати, щоб робити.

 ― Я, Анестерій із Лігурії, знаний як Нестор, знаний як Співець із Трипілля, присягаю тобі, Леве Чернецький, Упізнаний Претенденте, Син Старшого роду, і тобі, Соломіє Бузько, Селено, та, що чує Сльозу, що я ні словом, ні ділом, ні злим умислом, живим, безсмертним чи після повернення до Матері, не буду допомагати, підтримувати чи направляти проти вас меч, стрілу чи іншу зброю, навіть ту від якої не ллється кров і страждає тільки сутність і душа. Присягаю вам, Упізнаним, що збережу таємниці вашої пари, які були, є і будуть, своєю вічністю і тим, що після неї. Хай буде та, що створила Першого, мені свідком і карою.

Кров, сформована у кулю, зникла. Тепер мені стає цікаво - куди вона таки дівається?

― Вона прийняла ціну Клятви, ― досі не можу звикнути до офіційного тону Лева. Хто ця вона, що про неї так поважливо говорять? ― Даремно ви так, наставнику.

Нестор знизав плечима, облизуючи рану на зап’ясті.

― Та ні, ти все правильно сказав. Не вір нікому, навіть собі. Ось, ― швидкий погляд на мене, ― один із доказів цього стоїть поруч. Коли ти нечесний перед своїм “я”, воно підкине проблем, а ти і не знатимеш. Краще я сам тебе переконаю, ніж потім лежатиму десь в калюжі власної крові з перерізаним горлом.

― Я одного не розумію, при чім тут я у твоїй клятві?

― О, панночко, ― до Нестора повернулася легковажність, ― я не міг інакше. Я міг би зрадити тебе, та не нашкодити Леву. Він мені цього, звичайно, не пробачить, та клятва буде не порушена. Ну і хто знає, можливо у нас у майбутньому з’явиться ще один Претендент? То я не зобовʼязаний тримати слово перед ним.

― Ти що таке говор-риш, Нестор-ре? 

Згорів будинок? Фігня! Нас зрадили? Ну і добре! Ми потрапили під вплив старовинного артефакту, про котрого нічого невідомо? Давай ще!

Гіпотетично, у мене може з’явитися конкурент? Добрий день, я вас зараз зарежу* всіх.

А що ще можна зробити з такими пазюряками і зубами? Тільки шматувати когось. Щось. Ай, байдуже.

Я торкнулася щоки Лева, привертаючи його увагу. Мене не зупинили ні дикі очі, ні страшна пащека з видовженими різцями - добряче його змінила ревність. Нестримне бажання ще раз поцілувати Лева штурхало в спину, хай навіть привід виявився так собі.

― Агов, звіре, пам’ятай, що я говорила. І не ведися уже на провокації цього не так старого, як трухлявого. Що нам до нього, чи до іншого Претендента, ― низький рик від Лева повторився. ― Ну досить, а то поглянь - на тобі обличчя немає, один звірячий оскал. Також моя рекомендація тобі сходити на манікюр, а то відростив кігті, кутикула заросла. Так ще глянь, моя печатка посіріла, а мені так подобається червоний на тобі.