Розділ 14. Ближче

Сон на яву. Чи яв у сні?

У моєму барахтанні у темряві відчувалося щось трагічно-комічне.

Після провалля у забуття, я не втратила орієнтири і чудово розуміла хто я, звідки і як сюди потрапила. Страх за залишеного без моєї підтримки Лева перекреслював прояви інстинкту самозбереження - мені необхідно повернутися до нього якнайшвидше, щоб врятувати від самого себе. Хвилювання від того, що я застрягла у невідомому місці на невизначений термін, чи що гадки не маю, як звідси втекти і що станеться, якщо не зможу, не затрималося надовго.

Це була трагедія.

Комедія мого становище полягала у відчутті свого існування у цьому місці. Відсутність інших об’єктів чи джерел світла відносно яких я могла б зорієнтуватися, уподібнювали мене комашці. Перед очима картина - колорадський жук звалився з картоплиння. Вони тоді смішно теліпають лапками у невдалих пробах перевернутися зі спини. А я чим краща - зависла бозна-де і заледве кручу-верчу ручками-ніжками не маючи опори. Дайте смугасту робу і все - жучок Соломія до збору у банку готовий. Окей, можна поглянути на цю смішну ситуацію і з більш неземного боку: я - брава космонавтка, яка вийшла у люк назустріч космосу. Звучить як початок цікавої історії про прибульців. Або - як кінець життя від нехватки повітря у безкрайньому просторі.

Ех, Солька, Солька. Не мала баба клопоту, так і ти спіймала пригод на свої накачані ягодиці. Чи то моя розплата за сімнадцять років спокійного життя? Я ж була доброю дівчинкою - слухалася маму, бабусю, не ображала менших, допомагала старшим. А потім раз! - і отримала хряка замість цукерки.

Метафорична свиня - це оця темрява. У ролі ж смаколика я бачила Лева. Чи, краще, у образі кондитера з реклами солодощів? Треба якось подарувати йому кухонний фартушок - навіть якщо Чернецький не вміє готувати, то хоч чай, запарений особисто ним, має бути дуже особливим.

О, ні, Соломіє. Давай-но виходь з тої несвідомої підсвідомості. А краще - повертайся до Лева, він там, напевно, хвилюється. І дуже хоче почути нашу відповідь на зізнання. Усе, переставай його мучити. А для того потрібне одне маленьке зусилля звивин, щоб знайти вихід. Ми ж справимося?

Мене потягнуло крізь простір. Дуже дивне відчуття - розуміти рух, не знаючи напрямків. А потім прийшов запах - навколо смерділо так, що аж нутрощі перевертало.

― Ви знову мене тою гидотою травите, ― я не впізнала свій хриплий голос. ― Краще вже ляпасами пробуйте. Дайте, будь ласка, попити.

Дежавю! Болить голова. Я лежу на чомусь м’якому. Нестор збоку тикає в ніс баночку з нашатирем. Змінилися тільки декорації - я все у тому ж підземеллі. Слава Богу, крихта не сиплеться, вітер не дме. 

Очі не розплющувалися до кінця, тож я бачила світ крізь маленькі щілини. Хтось, швидше за все, Нестор, припідняв мене і посадив, підіпхавши під поясницю подушку. Холодна склянка води, яку я підхопила тремтячою рукою, ввійшла в мене як в суху землю.

― Вдячна. Ще одну, будь ласка.

Після третьої порції організм відповів, що йому достатньо і кількість рідини в ньому дійшла до позначки “у самий раз”, ще й з запасом. До рук і ніг, які найбільше створювали ілюзію руху у підсвідомості, почата повертатися чутливість - до того вони відчувалися чотирма патиками у солом’яному тілі. 

― Не роби так більше.

Лев. Надлом у голосі пропав. Добре, криза подолана. Я втрутилася в це безумство — і, схоже, не дарма. Ми справилися.

Я полегшено зітхнула і допила останні краплі води, перехиляючи посудину.

Зір з горем пополам повернувся. Тож я уже могла бачити Лева, що стояв біля мене на підхваті. Забираючи протягнуту порожню склянку, Чернецький ніжно провів кінчиками пальців по моїй долоні, посилаючи тепло підтримки через крижану кінцівку у всі куточки тіла. Дотик був ненавмисний, ніби він сумнівався, чи може собі це дозволити.

Його увага доставила приємність. І певна невпевненість теж. Для мене це означає, що він дійсно очікує на мою відповідь. Але природня вредність піднімає голову, виглядає з-за плеча малим чортеням. «Помуч його трошки». Та я з радістю!

― І менше теж. Все залежить від тебе. Я не хочу і не буду застосовувати подібний примус. Зважай, що я можу це зробити. У будь-яку мить, особливо, якщо пахне катастрофою. А взагалі, це нормально? ― адресувала питання до Нестора. Наставник якраз відновлював сили біля столика з нового фужеру і моє звернення застало його посеред добрячого ковтку крові.

― Ну, ― невпевнено, ― зв’язка між Селеною і Претендентом немає підтвердження у наших джерелах. Я здогадуюсь, що це не твоя ідея - просити, а ще…

― Це вдруге, коли доводиться користуватися проявом сутності. А до того я кілька раз просто чула Сльозу у своїй голові.

― Я і кажу - це дуже цікава тема! Чи можемо ми…

― Несторе, ― перебив наставника Лев, ― Соломія щойно повернулась до тями. Можливо, не варто починати такі розмови?

― Та скільки тої мови? Це важливе відкриття для нас! Соломіє, я не буду тебе довго мучити, просто… Розумієш, панночко, — чоловік замислено покрутив у руках кришталевий фужер, спостерігаючи, як темна рідина повільно стікає по стінках, — я трохи подумав, і цей артефакт… він якийсь дивний - має власну волю, я так чув, що вже і говорив з тобою. Я досі не розумію, яка його роль і цінність крім виявлення сутності його Господарки. Він - провідник? То куди чи до чого? Він - як помічник? Тоді чому не патякає з тобою цілодобово? Ти ж нічого не знаєш, крім того, що чула від Дмитра чи Лева. Він - загадка? То з чого, в біса, починати її розгадувати?

― Несторе, як я вам щойно говорила, я уже не вперше чула голос Сльози. Одного разу вона розкрила можливість просити, потім видала предивну фразу - нещодавно у міській раді. «Не пручайся». І ще була її спроба мене налякати, чи попередити - тебе можуть переслідувати ті, хто не потребує сну чи перепочинку. Можливо, є якісь умови нашого контакту?

― Соломіє, ― не витримав Лев. ― Я наполягаю. Несторе?