Розділ 12. Більше

― Юначе, ви хто?

Дякую вам, Васильович. Ви справжній охоронець державного майна та спокою держслужбовців! 

― Все добре, це мій однокласник, він мав мене зустріти після відвідування організаторів, ― спокійно пояснила я чоловіку. ― А ти, ― ткнула Лева у груди пальцем, ― почекай мене тут. Або просто почекай. Десь. 

― Окей, як скажеш.

Моя спина була агресивна. Моє волосся, заплетене у косу, рухалося у такт крокам, як жало скорпіона, готове до удару, коли я, пружинячи, піднімалася сходами. На вершині першого прольоту звернула лівіше, обираючи ту сторону, що дасть змогу на кілька секунд вицепити обличчя Лева. Він вже стояв упершись в стійку і про щось мило бесідував з Васильовичом. Шельма! Може ти і зможеш запудрити мізки людині, та той пенсіонер тебе все одно не пропустить всередину без дозволу.

З кожним поверхом убранство міської ради зазнавало змін, продовжуючи покращення попередніх - на другому поверсі додалося трохи кольорів на стінах, на третьому - усі кабінети мали новіші вхідні двері. Четвертий зустрічав червоними доріжками у коридорі. А на п’ятому, останньому поверсі, уже відчувався свіжий ремонт. Тут сиділи всілякого роду начальники, то і убранство мало відповідний вигляд. Вже і вазончики на гарних кованих підставках, і ладно поштукатурені стіни, без зайвих вигинів чи тріщин, нове коридорне освітлення… 

Апогеєм усього цього дорого-багато є кабінет пана Голови. На стінах там - дерев’яні панелі та картини у золотих рамках, якісь грамоти, кубки, медалі на поличках, ну і самі меблі не з тих, фанерних, що у працівників з другого по четвертий, а важкі, дубові, поліровані. 

У маленькому передпокої сиділа Надюша, молоденька секретарка очільника міста. Не знаю, чи були у неї ще якісь обов’язки, крім як пиляти нігті, носити чай і радувати око запрошених у основний кабінет чоловіків. Вона тут працює тільки рік, ставши заміною колишньому церберу, Тамарі Сергіївні, з якою навіть мені було важко говорити. 

― Добрий день, Надіє, ― привіталась я.

Надюша, яку мав право так називати лише її керівник, зиркнула на мене з-під довгої густої чілки. 

― Ну, привіт, мавпочко.

Як можна зрозуміти, і вона мене не сильно жалувала. 

― Ну чого ти відразу так? Я не маю відношення до місцевого зоопарку. Мене ростила мама, а не коровка Мілка.

― Що ти сказала?

Ну фурія, фурія.

― А що? ― запитала я невинно. ― Ти ж маєш знати, що який отвіт такий і привіт. Мене там хотів голова бачити, тож роби свою роботу, а не вивертай на мене поганий настрій.

― Не вчи учену, ― а сама сидить і далі пиляє.

― Слухай, ― надавила я на Надюшу, спершись на стіл і наблизившись, ― я би на твоєму місці не спішила. Там Васильович навіть договорити не встиг, що я прийшла, а вже проводив мене до великих парадних. 

― Диви, яка цаца, ― цмок язиком у неї виходив неперевершено, так само, як і закочування очей під лоба.

Надюша ліниво потягнулася до комунікатора, але натискати кнопочку не спішила - її наманікюрений пальчик завис у повітрі. Ще не все сказала?

― То ти за той концерт? Де будуть шишки з-за бугра?

― Звичайно, але ще скучила за нашими розмовами, того і кинула всі справи, щоб сюди на вогник заглянути.

Секретарка зміряла мене довгим поглядом з голови до п’ят.

― Ну так, я би теж поспішила, якби такий папік просив за мене. Прийшов тут, напахнючений Х’югобосс, в дорогому пальто і туфлях…

― Так? Ну, значить, мені сьогодні пощастило більше. Дзвони, Надіє, бо мене там чекають.

Нарешті омріяне “тиць” відбулося.

― До вас Бузько. Ага.

І показала очима на двері. Словами сказати, напевно, не передбачається у її робочимх обов’язках. Або отримує подальші вказівки, що теж імовірно.

Я скорчила найсолодшу посмішку, що аж оскомину набило. Хай трошки побіситься. Хоча,  чому тут заздрити - гарна ж дівчина, ще б не малювалася так у стилі рембо, та і виріз на грудях було б непогано прикрити. А то сидить тут, обстановку нагнітає. Добре, що Лев залишився знизу, а то точно получив би за витрішки…

― Соломіє, радий тебе бачити. Сідай, сідай, в ногах правди нема. Тобі трав’яний чай, як завжди? Чи просто води? Ти ж у нас спортсменка, водний баланс і все таке.

Клімчук Борис Петрович, багаторічний очільник Кручельської міської ради, скакав біля мене, як той м’ячик, і кивав головою на припрошуваннях. Ну геть копія собачки, що стоїть на панелі у дядь Сергія в автобусі.

Ми пожали руки, і, поки займали місця за столом у його кабінеті, я постаралась непомітно витерти свою долоню в штани. Раніше за цим огрядним краснопиким чоловіком такого не спостерігалося. Невже це ще не висохли сльози радості, якими він вмивався вже який день у передчутті великих інвестицій з боку закордонних партнерів?

Надія, що наша зустріч закінчиться швидко, танула з кожною секундою.

― Добрий день, я трохи здивована, що ви пам’ятаєте так багато про мене. У вас, напевно, купа справ і підлеглих, тож…

― О, ні, точніше, так, ― плутався голова, ― та у нас завжди раді дорогим жителям міста, що стоять на чолі культурного життя.

― Та що ви, ось у будинку культури стільки тих співачок, і всі професійні, навчені. Я, звичайно, рада бути частинкою міського самоврядування, але мене рохи насторожують ці щедрі дари.

Я виклала сертифікат на стіл. 

Борис Петрович не виглядав здивовано, отже, цей подарунок був обговорений. Чи не так?

― Соломіє, це не наша ініціатива, але ми, - наголосив! ― посприяли тому, щоб не залишити нашу зірочку без гідних її убрань.

― Тобто? ― моя настороженість вимагала пояснень ще.

― Усі учасники концерту залучені звідкись і мають свої костюмерні, а у тебе - є ти і мама, яка, я чув, лікар. 

Та все одно не розуміла, до чого він веде. Як моя творчість пов’язана з сертифікатом і мамою.

― І?

― Соломіє, ― таємничо прошепотів голова, ― місто піклується про тих, кого хоче бачити у світлі, розумієш?