Розділ 10. Хто я?

По тому, як Лев сказав оце «поговоримо», я зрозуміла - шляху назад немає. Той бісів артефакт відреагував на мою кров. Які наслідки? Про це мені тільки доведеться дізнатися.

― Що це було, Чернецький? Ти ж мені розкажеш?

― Так, але не тут. Нам потрібно більш захищене місце. Ми і так багато чого виставили на широкий загал, ― Лев тицьнув пальцем на небо позаду мене. 

― Добре. А це далеко? 

― Відносно, ― ухильно відповів вампір. ― Та тобі нема чого переживати. Моїм шляхом ми потрапимо туди швидко.

― Тоді мені потрібно заскочити додому і кота погодувати.

― Кота?

Ну так, про Малахіта ще навіть Аліна не знала. Він тільки одну ніч у нас вдома. 

― Ага, ― насмішливо, ― то він вчора налякав вас з Дімою до усрачки, аж кігті повискакували. 

Брови Лева поповзли вверх.

― То мені не здалося… Як ти взагалі потрапила до мого підземелля?

― О, то це було саме воно? Те місце, куди ти грозився запхати мене і не відпускати?

Я закусила губу. Це вже трошки змахувало на флірт, а не на розмову задля відволікання. Направду, ми і так віддалилися від першочергової мети бесіди. 

― А тобі пальця в рот не клади… Ходімо. ― Дістаючи з кишені мобільний, Лев схопив мене і потащив з-за столу. Я ледь встигла зачепити кінчиками пальців Сльозу і міцно, перекинувши тяжкий ланцюжок, стиснути її. 

― Ти забув. Це ж коштовність!

Лев знизав плечима, вслухаючись у гудки, і відповів:

― Тепер вона мені не потрібна. Але ти б сховала, підвіска стане твоїм оберегом і доказом. 

― Доказом чого? ― не зрозуміла я.

― Що ти - Селена. 

Камінець спалахнув разом із моїм серцем.

Я вже це чула. Саме це ім’я. Селена….Та який сенс вкладають вампіри у цю назву, що перегукується з грецькою міфологією? Селена - уособлення самого місяця, донька Землі та Небесного світла. А у них? Можливо, це взагалі якась жертва? Людина, що приноситься як дари їхнім вампірським богам? Бр, аж мурашки шкірою від таких думок. Я ще подумаю. чи треба воно мені все, чи варто тупнути ногою і піти у захід сонця.

― Чекаю у себе. Так, ми вдвох. Бувай. Знаю, що ти мені не довіряєш, та так буде швидше, ― Лев не зробив паузи після розмови з Дмитров. ― Мама вдома?

Я тільки помахала головою.

Краще б цього не робила - світ навколо мене звузився до однієї точки. Темної і вузької, як шпарина замка. Напевно, так відчуває себе матерія у пащі того хваленого адронного колайдера - спочатку розібрана, потім перемелена, і, нарешті, знову зібрана в одне…І наступної миті я вже дивилася на обличчя Деніела Редкліффа у своїй кімнаті.

Приземляючись на ліжко, я відчувала себе лопастю гвинтокрила. Стеля кімнати крутилася перед очима, і ліжко разом з нею. 

― Що це було? ― запитала у Лева, який уже сидів на моєму ліжку, зовсім поруч.

― Ми перемістилися у тінях. 

Авжеж, як я могла такого не знати.

― Вибач, що не попередив, та це швидше, ніж бігти чи їхати моєю автівкою.

― Це завжди так?

― Ой, можливо тільки перший раз. Мені немає у кого запитати.

―  Бо взаємодія між людиною і вампіром закінчується на зубах сильнішого? ―  сказала я саркастично, перш ніж подумати.

Тошнота майже відпустила. Окей, пробую плавненько піднятися і ще так трохи посидіти. Та і мені чогось стало важливо бачити реакції Лева на мої провокації. Чи просто - бачити…

―  Ай, Соломіє, ти ж дівчина з нетривіальним мисленням, ― веселість в голосі не торкалася очей, ― Вампірам уже не обов’язково жити серед людей, самостійно бігаючи по вулицях у пошуку їжі. А доставка пакетованої крові не вимагає присутності навіть однієї людини на порозі вампірського будинку.

― О, ― протягнула задумливо, кусаючи пальця, ―  тож ти не часто контактував з людьми?

― Можна і так сказати… Слухай, не роби так, добре?

― Як не робити?

Лев відтягнув мого пальця від зубів.

― Ось так. Тобі ще багато часу треба?

― Зажди, я зараз знайду Малахіта. Він тут недовго, то я ще не в курсі, де він знайде собі сховок. 

― От скажи, як ти можеш бути така уважна до мене, а те, що робиться навколо, не помічаєш?

― Га? ― крикнула я з вітальні, де вже заглядала під диван вишукуючи два зелених ока.

― Він тут, у кімнаті. Але твій кіт якийсь дивний. Мені від його присутності трохи не по собі. 

Я стукнула себе по лобі - точно, на ньому ж той нашийник за звіробою. А він відганяє усякого роду нечисть. Як там казала бабуня? Якщо думки світлі, то все одно помучиться?

Кіт знайшовся у кутку підвіконня, між великим вазоном з рожевими квітками і маминою орхідеєю. Він причаївся, як звір на полюванні, і тільки блимав очиськами, що мов два ліхтарі світилися в темряві. 

Я підійшла до нього, піднявши обидві долоні вгору. Хай бачить, що у мене в руках пусто. Кіт зробив своє коронне «мряу», і, зрушивши хвостом тяжкий похилий лист, заскочив на мене, ніби я - його улюблена лежанка.

― Слухай, якщо хочеш, можеш взяти його з собою, але зніми тоді оте гидоття. Мені від нього погано, ― сказав Лев, прикриваючи рота.

― А що, зуби прорізалися?

Фіолетовий погляд був мені відповіддю.

Я відняла котячі кігті від одягу і, піднявши тільце на рівні очей, закріпили зоровий контакт. Малахіт, прядучи вушками, викручував хвоста зі боку в бік. Хороший хлопчик, готовий уважно слухати. 

― Ти чув, друже. Або знімаємо ту мотузочку, або ти залишаєшся тут. Без смаколиків не лишу, але пригоди обійдуться без твоєї присутності. 

― Мряу!

― Слухай, ми ще до того дійдемо, але це мені допоможе зараз - чи є в Селени здібності говорити з котами?

― А ще літати, стріляти лазерами з очей і випромінювати радіацію.

― Серйозно?

Я пізно зрозуміла, що Лев просто гонить з мене, та коли кіт в моїх руках почав теж труситися… То він теж з мене сміється? Паразити. Обоє. Ну добре, я вам покажу ще. Однаково, будемо часто бачитися, чи не так?