Розділ 9. Те, що ти хочеш

Як Малахіт опинився під моєю спиною, але над ковдрою - питання на мільйон. Він смішно боровся з вагою тіла з усіх сил і нярчав. Варто було піднятися, як котяра скочив на лапи і, відпружинивши від дивану, налетів на шоковану мене. Звісно, тут вже включився трактор, тож мені не лишалося нічого іншого, як перехопити малого зручніше і гладити. 

Вдячність пухнастику перемішувалася з роздратуванням — я майже почула усі таємниці, що ховали від мене. І були пов’язані зі мною більше, ніж я того хотіла. 

Зрада та обман друзів не торкнулися серця так, як сам факт, що між нами, найзвичайнішими людьми, дійсно живуть інші. 

Змінені. 

Вампіри. 

У моїй картині світу відбувся розкол. І тепер залишається зібрати докупи те, що не дасть і мені розлетітися на друзки разом з ним. 

Що я знала про вампірів? Багацько, насправді. Сучасна поп і не тільки культура давала достатньо варіацій цій старій як світ темі: класичний “Дракула”, епічний “Ван Хельсінг”, сопливі та бісячі мене “Сутінки”. До кольору, до вибору. Який із тих всесвітів був більш наближений до - о, Господи, це так тупо звучить зараз - реальності, я не знаю. І сто років би не хотіла. Та поки я точно упевнена, що: Лев та Дмитро п’ють кров; очі у Чернецього не чорні; вампіри - то далекі родичі Росомахи, бо мають подібний аксесуар. І те, що я їх не боюсь. 

А ще мені потрібно пройти якусь перевірку, щоб від мене відстали. 

Та пішли вони! Срав пес, перділи гуси! 

Малахіт загрозливо муркнув. Видно, йому передався мій настрій. 

― Чуєш, бандіт малий, ти як у мій сон попав? Налякав там усіх, і мене в тому числі. 

Цікаво, а це вважається дурним тоном - вести розмови з котом і чекати від нього відповіді? 

До речі, цікава особливість нового мешканця нашої квартири на Машинобуді*. Чи мені уже все, що не підпадає під моє розуміння “нормальності”, видається чорт зна чим? 

― А може ти теж якийсь перевертень, але маленький? 

Мої пальці м’якенько длубали місце, де котяча шия плавно переходила у голову. 

― А це що? 

Прийшлося підійти ближче до вікна, щоб у ранковій імлі видивитися, що я знайшла. 

Між чорною шерстю у місці, де зазвичай в’яжуть милий нашийник із дзвоником чи кличкою, висіла тоненька ниточка. Сплетена із стебелець звіробою. 

То я була права, бабусин подаруночок мав каверзу. 

― Малахіте, а давай-но ми зараз візьмемо ножички і легенько чикнемо тут. Ти ж не проти? 

Хвіст і лапи, що промайнули біля мого носа перед тим, як кіт заліз під ліжко, були відповіддю. 

Змирися і вичікуй, Соля, змирися і вичікуй. 

― Ми з тобою ще поговоримо. Подумай про свою поведінку, поки я буду не вдома. 

Люди древнього світу говорили, що усі дороги ведуть у Рим. Не dсім судилося дійти до Вічного міста, та жодний смертний досі не оминув стежки до кладовища. Гостем чи жителем - різниця тільки у статусі. 

Цього дня, три роки назад, я вперше зустрілася зі смертю. Вона промайнула близько, я чула її у запаху горілої гуми та скреготі металу об бетон. Вона була швидка і невідворотна, і залишила на моєму серці глибоку рану. Та трохи того злого гумору, що не раз рятував у різних ситуаціях. 

Той день став початком мого дорослішання-через-втрату, та останнім для Олега. 

Ми були не розлий водою із садочку. Один завжди доповнював іншого там, де не вистачало снаги чи таланту. Ми неймовірно захоплювалися прекрасними світами у книжках і радо проживали удвох особливі моменти дитинства та юності. Я витирала його сльози і соплі, коли Маринка, наша однокласниця, у відповідь на його зізнання зарізко відшила Олега. Він був першим, хто вітав мене з усіма святами та перемогами і говорив слова підтримки після поразок. 

Наші мами часто жартували, що уже думають над списком гостей на день заручин, а потім хрестилися, коли чули диявольський регіт “солодкої парочки”. І кожного разу ми, під страхом покарання богів, клялися, що наша дружба - то непорушна істина на усе життя. 

Не обіцяй назавжди, не обіцяй навічно…** 

Стежка до останнього місця спочинку мого друга була прочищена. Де-не-де трава доходила до середини литки, але то траплялося лише біля покинутих чи недоглянутих могил. Пам’ятники у цій частині поховальної території були різні - від звичайних дерев’яних хрестів до витворів мистецтва з мармуру. 

Олег зустрів мене незмінною сонячною усмішкою на обличчі, яке це небо не побачить старечим. Теплий вітер грався з кольоровими лентами***, що оперізували пам’ятник, та моїм розпущеним волоссям, то закидаючи його на обличчя, то сплутуючи за спиною. 

Я, розстеливши на лавці кофту, присіла. 

У кожні відвідини, я ділилася з Олегом новинами. Що у школі, що у мами, як у баби Гані у селі отелилася корова і яке потішне те теля... Тем було багато - життя не стояло на місці. Хоча інколи здавалося, що «я» назавжди залишилася з ним у тій останній миті. 

А зараз? І що мені йому розказати? Чи є цього разу для мене безпечні слова? Чи маю я взагалі право вивалювати на цьому місці втрачених надій свої маленькі проблеми? 

― Мені тебе не вистачає. 

Сльози якось самі полилися щоками. Я їх швидко стирала, та всі одно кілька упали на відкриті коліна. 

― Не варто соромитися почуттів, Соломіє. 

Я оглянулася. 

Лев. Хто ж іще… 

― Давай тільки не сьогодні, га? 

― Не сьогодні - що? Я прийшов, щоб підтримати тебе. І Аліну, Дмитра, і весь наш клас. Тих, хто пам’ятають Олега. І щоб мене підтримали інші. 

Так гарно говорить. І так складно! Вплітає брехню за брехнею, щоб змусити мене повірити у нав’язану якимось Ритуалом реальність? 

Я підняла заплакані очі до неба. Красиві хмаринки, різкі і гострі, як тоненькі пера, збиралися над головою у кучку. По гіллячкам високих дерев, що стояли недалеко, скакали білки, перелітали пташки. 

У тепло погожої днини увірвався холодний потік, від якого по тілу пішли дрижаки.