Розділ 8. Один одного варті

Я ігнорувала Лева увесь наступний тиждень. Це було важко, позаяк людина більше не страждала “забігами” по дівчатах чи втечами з однокласниками. Хлопець поводив себе чемно, відповідав на уроках, не спав. Та я не відступала від свого переконання — він заслужив моє мовчання.

Звичайно, вдячність за швидку та комфортну доставку мене із скиглинського дурдому була присутня. Відволікання від шаленіння через збільшення обсягів іншої проблеми оцінене. Підтвердження теорії, що все навкруги то одна велика халепа, віддячене чисто по-соломіївськи: не чіпанням і не потраплянням у поле зору. Як то кажуть: життя — то рух, а я маю швидкі ноги. Та обманщики мають платити за свої вчинки, бо гірше не сам факт брехні, як те, коли ловлять на ній.

Мама якщо і здивувалася моїм сердитим крокам, коли я залетіла додому у неділю, то вигляду не подала. По факту, я і не знала, що їй розповідати. І чи взагалі потрібно. Бо ж вітер усе чує… Сумно розуміти, що ця стареча напасть зачепила і мене.

Наступний тиждень я намагалася бути зразковою ученицею. На додачу прийшла сама, без запрошення, до завучки, дізнатись як її справи. Лідії Петрівни на місці не виявилося, але у кабінеті, за великим столом, сидів Нестор з медпункту, і щось вдумливо читав. І уважно, бо не помітив моїх швидких появи і втечі. Вкотре похвалила свою небалакучість — цей, як виявилося, слизький тип почув від мене тільки про наявність злих снів, та їх наповнення зосталося таємницею.

Я нутром відчувала, що усе і усі, що з’явилося цього вересня у моєму житті, в’язане-перев’язане червоними нитками та вузлами. Шкода, що прямих доказів ще поки не мала. Бо я щось упускаю. Але що?

 Єдина річ, до якої не стояла моя душа — це той конверт із міської ради. Ну вбийте мене, та я б воліла викинути його не прочитаним. Тож я відтягувала відкриття запрошення так довго, як могла. Прочитаю після роковин. Далі тягнути не можна.

У п’ятницю знову спробувала прорватися до кабінету завуча, щоб узгодити плани класа на п’ятнадцяте вересня. Зачинено. Залишилося сподіватися, що теоретичні “вони” не дісталися до цієї жінки, інакше мені доведеться витрачати час для свідчень у справі пропажі людини. Тож прийшлося здійснити паломництво по учителях — клас був відпрошений на ранкову панахиду у капличці при кладовищі, а я, Аліна і Дмитро — на цілий день. Після відвідин могили бажання йти кудись і робити щось було відсутнім.

Субота минула спокійно, навіть сусіди не вмикали режим “хардрок ремонту” — ніяких гучних перфораторів, тільки молоточки та захекані біганиною туди-сюди по під’їзду працівники створювали шум. 

У неділю, майже перед самим моїм відходом до сну, із села повернулася мама. Звідки я це узяла? Елементарно, Ватсон! Рахуйте до трьох.

Один. Я знала, що мама завершує чергування цієї неділі о восьмій і якщо вона не вдома, тож як висновок — поїхала до бабусі або на дачу до подруги. Два. Вона тащила величезний пакет з городиною, який з’явився у квартирі попереду неї. І, найважливіше, три. Разом із шарудінням пакету, у коридорі пролунало неоднозначне радісне “мряв” від чорного кота, мого нового скиглинського друга. Бінго, вітаю, ви склали пазл “Де була мама”.

― А цей що тут робить? 

― Бабуня наполягла, сказала, що він без тебе нудиться.

Я зі скепсисом поглянула на блохастого — усі “подарунки” від старенької тепер підлягали подвійній автентифікації.

― А я без нього — ні. Він тут надовго?

― Та, ― запнулась мама, ― як-би з кінцями.

Мати Василева. Та, чесно, насправді я була досить не проти. Кошара мені сподобався своєю вдачею. 

― Давай його сюди.

Малий не лякався нової атмосфери, та все ж тягнувся до знайомої мене. Або до запаху котлем, які я недавно замішувала і ще не встигла запекти.

― У такому випадку треба подумати про похід до ветеринара. Лоток, наповнювач, точилка для кігтів, корм… Мам, а він нам взагалі треба, такий дорогий?

Кіт, ніби відчував, що я говорю про нього, тицьнувся носиком у долоню, що гладила. Бандит, звичайно ми тебе заберемо, та з такими треба відразу дати знати, хто в домі хазяїн. Може сам вирішить втекти через тиждень. 

― Бабуня сказала, що він не прийняв від неї імені. Тож ця честь належить тобі. 

― Тоді, ― зіщурилась, ― як тобі Малахіт? Маєш гарні очі, бандіт.

Котята радісно мрякнув. 

На тому і зійдемось.

Коли прийшла пора лягати у ліжко, моя грілка протирала пилюку під диваном у вітальні. Що ж, не будемо заважати юному досліднику, то його право. 

Спокійна, я вкладалася спати. Смачна вечеря все ще шукала місце у шлунку, тож довелося зробити із шматка ковдри валик і влягтися бочком, щоб довжини вистачило і на спину. Зручно. Тепло. Можна спати.

Сон прийшов дуже швидко, ніби чекав на мене. І так, відкривши очі, я опинилася у дзеркальній кімнаті…

Я уже знала, що мені тут потрібно, тому весь маршрут до саду уже не йшла смиренно, а летіла. Ті самі коридори, ті ж двері та безлюдність, навіть бюст Оленя підминув блискучим оком так само як і минулі рази. Та все ж дещо було інше — у повітрі бриніло дивною тривогою та неспокоєм.

Двері у саду зустрічали мою прозору постать уже розчиненими навстіж. Давно не бачилися, Темряво. Ти сьогодні трохи менш щільна. Ходи сюди, я тебе приласкаю…

Напевно, саме так відчуваю себе листочок, що потрапляє у злив — Темрява була потоком, що тягнула мене крізь себе, всотуючи повністю та…

Випльовуючи у якомусь темному кабінеті. 

Спершу я перевірила свої відчуття. Так, тіло і далі не сприймалося матеріальним, тож нічого взяти чи переставити я не могла. Так і втілені об’єкти мені не були перепоною — я з легкістю пройшла крізь стілець, що опинився на моєму шляху, не видаючи і звуку.

Тепер потрібно вияснити, що ж тут було такого важливого, що мене котру ніч вело до цього місця. Я підняла очі від підлоги і огледілась.

На перший погляд цю кімнату можна було сплутати зі звичайним кабінетом, як я це і зробила. Насправді ж те, що я бачила, тягнуло на цілу бібліотеку.